— Але він може купувати по чотирнадцять за фунт — це та ціна, яку ми узгодили. Разом вийде вісімдесят чотири тисячі, проте він випише тобі чек на сімдесят чотири. Цього вистачить, щоб оплатити мій лікарняний рахунок, ще трохи залишиться мені, а він отримає гарний відсоток.
«Гарний» — це ще м’яко сказано. Я не знаю, коли містер Боудітч востаннє цікавився ціною золота в «Ґолд Прайс Ґруп», але станом на квітень 2013 року він сильно прогадав. У неділю ввечері, перед тим як лягати спати, я пошукав ціну золота на ноутбуці, і виявилося, що продають більш ніж по 1 200 доларів за унцію, тобто приблизно 20 000 за фунт. На золотовалютній біржі в Цюриху шість фунтів пішли б приблизно за 115 000, а це означало, що цей Гайнріх у плюсі на 40 000 баксів. А золото — це не «гарячі» діаманти, з якими покупець може наполягати на знижці через ризик. Гранули анонімні, без позначок, і їх легко можна переплавити на маленькі зливки. Чи виготовити прикраси.
Я думав зателефонувати містерові Боудітчу в лікарню й сказати, що він продає задешево, але не став цього робити. З однієї дуже простої причини: я подумав, що йому байдуже. І в чомусь навіть це розумів. Навіть якщо забрати з того золотого відра шість фунтів, залишиться ще багато. Моє завдання (хоча вголос містер Боудітч цього не казав) полягало в тому, аби провернути оборудку так, щоб мене не пограбували. Відповідальність неабияка, і я був рішуче налаштований виправдати високу довіру, яку він на мене поклав.
Я застебнув пряжки речового мішка, пошукав на підлозі між сейфом у шафі і ванною золоті кульки, що могли випасти, та не знайшов жодної. Від душі попестив Радар (на щастя) і рушив на вихід, несучи в старому, пошарпаному речовому мішку 115 000 доларів.
Мій давній друзяка Берті Берд назвав би це дофіга жирним шматком.
5
Центр Стентонвілла складався з однієї вулиці: дешеві крамнички, зо два бари й кафешка того штибу, в якій цілий день подають сніданок з бездонною чашкою поганої кави. Чимало крамниць було зачинено й забито дошками, а таблички свідчили, що їх продають чи здають в оренду. Тато розказував, що Стентонвілл колись був успішною маленькою громадою, центром шопінгу для тих, хто не хотів їхати в Елґін, Нейпервілл, Джолієт чи аж до самого Чикаго. А потім 1970 року відкрився торговельно-розважальний центр «Стентонвілл». Не простий торговельний центр, а супергігант, з кінокомплексом на дванадцять екранів, парком розваг для малечі, скеледромом, зоною трамплінів під назвою «Літачі», квест-кімнатою і людьми в костюмах тварин, які блукали всюди й заводили з відвідувачами розмови. Той сліпучий осередок торгівлі розташовувався на північ від Стентонвілла. Він висмоктав майже все життя з центрального «п’ятачка», а те, чого не забрав ТРЦ, досмоктали «Волмарт» і «Клуб Сема» на півночі, біля з’їзду з магістралі.
На велосипеді я уникав магістралі, тому поїхав по шосе 74-А, дві смуги, що тяглися повз ферми й кукурудзяні поля. Там тхнуло гноєм і рослинами. Поїздка погожого весняного ранку могла би бути приємною, якби я не усвідомлював, що везу на спині цілий статок. Пам’ятаю, подумав про Джека, хлопця, який видирався нагору по бобовому стеблу.
На головній вулиці Стентонвілла я був о дев’ятій п’ятнадцять, трохи зарано, тому зайшов у кафешку, взяв колу й вицмулив її на парковій лавці на маленькій брудній площі з висохлим фонтаном, у якому було повно сміття, та вкритою пташиним послідом статуєю діяча, про якого я ніколи не чув. Згодом я пригадав ту площу й сухий фонтан там, де було ще депресивніше, ніж у Стентонвіллі.
Я не можу заприсягтися, що того ранку там був Крістофер Поллі, і не можу заприсягтися, що його там не було. Поллі вмів зливатися з ландшафтом, доки не захоче, щоб ви його побачили. Він міг бути в кафешці, поглинати яєчню з беконом. Міг сидіти на автобусній зупинці чи вдавати, що уважно вивчає гітари й бумбокси у вітрині стентонвілльського ломбарду. Або його могло ніде не бути. Скажу одне: я не пам’ятаю нікого в ретрокепці «Вайт Сокс» із червоним кружальцем спереду. Може, на ньому її не було, але я цього сучого сина без неї ніколи не бачив.
За двадцять десята я викинув наполовину повний стаканчик у найближчий смітник і повільно покотив Головною вулицею. Діловий район, який уже він був, тягнувся всього на чотири квартали. Біля кінця четвертого, рукою сягнути від борда з написом «ДЯКУЄМО, ЩО ЗАВІТАЛИ ДО ПРЕКРАСНОГО СТЕНТОНВІЛЛА», була крамниця «Прекрасні коштовності: купуємо та продаємо». Вигляд у неї був так само пошарпаний і ветхий, як і в решти магазинчиків у цьому напівмертвому містечку. У запилюженій вітрині не було нічого. На дверях з пластикової пімпочки звисала табличка «ЗАЧИНЕНО».
Там був дзвінок. Я натиснув. Ніякої реакції. Я знову натиснув, дуже свідомий свого наплічника. Притулився носом до скла й приклав долоні, затуляючи очі від блиску. Побачив вицвілий килим і порожні вітринні коробки. Я вже подумав, що або я помилився, або містер Боудітч, — аж тут центральним проходом, накульгуючи, вийшов низенький чоловічок у твідовій кепці, кофті на ґудзиках і мішкуватих штанях. Схожий на садівника в британському детективному серіалі. Подивився на мене, потім покульгав геть і натиснув кнопку біля старомодного касового апарата. Двері задзижчали. Я штовхнув їх і переступив поріг назустріч запаху пилюки й повільного розкладання.
— Заходь назад, заходь назад, — сказав він.
Я залишився стояти на місці.
— Ви містер Гайнріх?
— А хто ще?
— А можна, е, побачити ваше водійське посвідчення?
Він насупився на мене, а потім розсміявся:
— Старий відправив обережного хлопця, то й молодець.
Із задньої кишені штанів він витяг пошарпаний гаманець і розкрив його так, щоб я побачив водійські права. Перед тим як він його згорнув, я встиг помітити ім’я — Вільгельм.
— Задоволений?
— Так. Дякую.
— Заходь назад. Schnell[19].
Я пішов за ним у задню кімнату, яку він відімкнув через клавіатуру, ретельно затуляючи від мене, поки набирав цифри. Усередині було все, чого бракувало на вітринах. Полиці ломилися від годинників, медальйонів, брошок, перснів, підвісок, ланцюжків. Полум’яно спалахували рубіни та смарагди. Помітивши тіару в діамантах, я показав на неї:
— Вони справжні?
— Ja, ja, справжні. Але не думаю, що ти прийшов купувати. Ти прийшов продавати. Ти, може, помітив, що я не просив тебе показати водійське посвідчення.
— Це добре, бо в мене його нема.
— Я вже знаю, хто ти. Бачив твоє фото в газеті.
— «Сан»?
— «Ю-Ес-Ей Тудей». Тебе тепер уся країна знає, юний містере Чарлі Рід. Принаймні на цей тиждень. Ти врятував старому Боудітчу життя.
Я не став казати йому, що це собака, мені набридло, я просто хотів зробити справу й піти. Усе те золото й коштовне каміння трохи мене лякало, особливо порівняно з голими полицями в крамниці. Я ледь не пожалкував, що не прихопив револьвер, бо вже почувався не Джеком на бобовому дереві, а Джимом Гокінзом в «Острові скарбів». Гайнріх був дрібний, присадкуватий і не загрозливий, але що, як у нього десь там ховається помічник, такий собі Довготелесий Джон Сільвер? Ідея була не зовсім параноїчна. Я міг себе заспокоювати тим, що містер Боудітч уже багато років веде справи з Гайнріхом. Але містер Боудітч сам казав, що такого масштабного обміну ще не проводив.
— Показуй, що в тебе, — сказав він. У пригодницькому романі для хлопців він міг би бути карикатурним втіленням жадоби, ласо потирав би руки й ледь не слину пускав. Але в реальності його голос звучав по-діловому, може, навіть трохи знуджено. Я не повірив у це і не довіряв йому.
Я поставив речовий мішок на прилавок. Поряд були ваги, справді цифр-о-ві. Я розщібнув клапан. Відкрив мішок, і коли він зазирнув, я побачив, як змінюється його обличчя: губи стислися, очі на мить розширилися.
— Mein Gott. Ого що ти віз на велосипеді.
На ланцюжках над вагами висів жолоб з оргскла. Гайнріх засипав золоті гранули в жолоб невеликими жменьками, доки ваги не показали два фунти. Він їх відсипав у пластиковий контейнер і зважив ще два. А коли закінчив, зваживши останні два фунти й додавши до решти, у складці на дні мішка ще залишався струмочок золота. Містер Боудітч сказав зважити трохи більше, і я саме так і вчинив.