Я увімкнув телевізор, прокрутив декілька наявних каналів і знайшов «Голос», ледве видимий крізь снігову віхолу перешкод. Я покрутив роги, доки картинка не стала більш-менш чіткою, і ми подивилися виступи кількох конкурсантів. Більшість із них співали достобіса добре. Я повернувся до містера Боудітча, щоб похвалити хлопця з номером у стилі кантрі, але він уже міцно спав.
3
Дзвінок я залишив йому на столику й пішов нагору. А коли озирнувся, то побачив Радар — вона сиділа біля підніжжя сходів. Побачивши, що я на неї дивлюся, вона розвернулася й почалапала до містера Боудітча, де й провела ту ніч і всі наступні. Він спав на розкладній канапі навіть і після того, як уже достатньо оклигав, щоб вибиратися нагору сходами, бо на той час для неї це вже було важко.
Моя кімната була нормальна, правда, світло торшера відкидало моторошні тіні на стелю, і будинок рипів суглобами, та я знав, що так буде. Я підозрював, що за вітряної погоди там ціла симфонія. Увімкнувши свій «Найтгок», я вийшов в інет. На думці в мене була вага золота на спині. Воно нагадало, як мама читала мені казку з «Золотої книжечки». Я переконував себе, що просто збавляю час, але тепер я в цьому не впевнений. Я думаю, що іноді ми знаємо, куди прямуємо, навіть якщо нам здається, що не знаємо.
Я знайшов щонайменше сім різних версій «Джека і бобового дерева» й прочитав їх на телефоні під світлом торшера. Поставив собі подумки зарубку, щоб наступного дня принести ноутбук, але того вечора телефона мало вистачити. Сюжет я, звісно, знав. Оригінальна казка, про яку люб’язно розповіла Вікіпедія, була значно кровожерніша, ніж та, яку я пам’ятав. По-перше, Джек жив з матір’ю, бо велетень під час одного з численних нападів люті вбив його батька.
Мабуть, ви теж знаєте цю казку. Джек з мамою не мають ані шеляга за душею. Все, що в них є, — корова. Мама наказує Джекові піти на базар, продати її та виручити щонайменше п’ять золотих монет (у цій казці жодних гранул немає). Дорогою до містечка Джек зустрічає балакучого торговця, який переконує його обміняти корівчину на п’ять магічних бобів. Розлючена мати викидає боби за вікно. І на ранок з них виростає магічне бобове стебло, яке сягає хмар і зникає за ними. Там, угорі, величезний замок (як він плаває у хмарах, в жодній версії не пояснено), де живуть велетень з дружиною.
Джек фактично цупить різне золото — монети, гуску, яка несе золоті яйця, золоту арфу, яка попереджає велетня. Але це не крадіжка в звичному розумінні, бо велетень сам усе те золото покрав. Я дізнався, що знаменита пісенька велетня — «Фі-фай-фо-фам, кров британця чую там» — списана з «Короля Ліра», де персонаж на ім’я Едґар каже: «Роланд до вежі темної підходить, А велетень відтіль: “Ух, ух! Британський чую дух!”»[20] Була ще деталь, якої я не пам’ятаю з жодного мультика чи «Золотої книжечки»: спальня велетня всіяна дитячими кістками. Ім’я того велетня пробрало мене холодом недоброго передчуття, глибоким і темним.
Гогмагог.
4
Торшер я вимкнув об одинадцятій і задрімав, доки за чверть дванадцята не підкинувся від будильника на телефоні. Я ще не сховав таблетки оксі в сейф: вони так і стояли на бюро, куди я сховав свій мізерний одяг. Я відніс дві пігулки вниз. Радар загарчала на мене в темряві й сіла.
— Цить, мала, — наказав містер Боудітч, і вона затихла. Я ввімкнув лампу. Він лежав на спині, втупившись у стелю. — А ось і ти, за розкладом. Добре. Я не хотів чіпати дзвоника.
— Вдалося поспати?
— Трохи. А коли ці кляті штуки потраплять у стравохід, то ще задрімаю. Може, й до світанку.
Я простягнув йому пігулки. Він звівся на лікоть, щоб проковтнути їх, а потім віддав мені склянку й знову ліг.
— Уже краще. Мабуть, психологічний ефект.
— Вам ще щось принести?
— Ні. Повертайся в ліжко. Коли хлопці ростуть, їм треба відпочивати.
— Я думаю, що вже майже не росту.
Принаймні я на це сподівався. Шість футів чотири дюйми зросту й двісті двадцять фунтів ваги — це достатньо. Якщо виросту ще більше, то буду…
— Гогмагог, — бездумно бовкнув я.
Я очікував сміху, але не побачив навіть усмішки.
— Казки вивчаєш?
Я стенув плечима:
— Коли возив золото в Стентонвілл, згадував про чарівні боби та бобове дерево.
— То тепер ти знаєш про Джека.
— Мабуть, так.
— У Біблії Гог і Магог — це два войовничі народи. Ти знав?
— Ні.
— Книга Одкровення. Поєднай їх — і матимеш справжнього монстра. Від якого краще триматися подалі. Вимкни світло, Чарлі. Нам обом треба поспати. Ти поспиш, і я посплю. Маленький перепочинок від болю мене потішить.
Я погладив Радар, а потім вимкнув світло. І попрямував до сходів, але повернувся.
— Містере Боудітч?
— Говард, — виправив він. — Потренуйся. Ти ж не довбаний дворецький.
Я подумав, що довбаний дворецький — це якраз про мене, але вирішив так пізно не сперечатися.
— Говарде, так. А ким ви працювали до пенсії?
Він хихотнув. Звук вийшов якийсь іржавий, але не зовсім неприємний.
— Частково наглядав, частково рубав дрова. Простий дроворуб, інакше кажучи. В казках їх багато. Йди спати, Чарлі.
Я пішов спати й проспав до шостої, коли настав час приймати інші пігулки — не лише болетамівне, а весь комплекс. І знову, зайшовши у вітальню, я побачив, що він лежить і дивиться на стелю. Я спитав, чи він поспав. Він відповів ствердно. Тільки я не дуже повірив.
5
На сніданок у нас була яєчня, збовтана власноручно moi[21]. Щоб поїсти, містер Боудітч сів на краєчок дивана, а ногу у фіксаторі поклав на пуфик з м’якого крісла. Потім попросив мене вийти, поки він користується сечоприймачем. А коли я повернувся, він уже стояв на милицях і дивився з вікна на передній двір.
— Дарма ви не почекали, я б вам допоміг, — докірливо мовив я.
Він відповів звуком «тча».
— Ти вирівняв той штахетник.
— Радар допомагала.
— Не сумніваюся. Виглядає краще. Допоможи мені лягти, Чарлі. Доведеться потримати ногу, як ти це раніше робив.
Я вклав його в ліжко. Повів Радар на прогулянку Сосновою вулицею, і новіші, свіжіші ліки, здавалося, допомагали, бо вона пройшла чималу відстань, дорогою мітячи телефонні стовпи й де-не-де гідранти. Радар з Боудітчів. Потім я відніс чек містера Боудітча в банк. Удома — тато на той час уже давно поїхав — я взяв собі ще трохи одягу й ноутбук. На обід у нас були «С плюс С» для містера Боудітча й хотдоґи для мене. Не відмовився б я і від замороженого обіду (мені до смаку були «Стоуфферз»), але містер Боудітч не мав мікрохвильовки. Я виклав розморожуватися трохи м’яса з «Тіллера й синів». І вже передбачав для себе в недалекому майбутньому перегляд кулінарних відео з ютубу, якщо не хочемо перебиватися консервованим супом і сардинами. Я дав містерові Боудітчу його полуденні пігулки. Зателефонував Меліссі Вілкокс, щоб відзвітувати, як вона мене вчила. Я повинен був повідомляти їй, скільки разів містер Боудітч вставав, що їв і чи була в нього дефекація. На оце останнє відповідь була категорична — «ні», а Мелісса не здивувалася. Вона сказала, що оксиконтин викликає дико сильні закрепи. Після обіду я відніс конверт до його поштової скриньки й підняв прапорець[22]. У конверті лежав його особистий чек, виписаний для лікарні «Аркадія». Я міг би й сам відвезти, але містер Боудітч хотів спершу переконатися, що чек Гайнріха пройшов.
Я вам усі ці подробиці описую не тому, що вони особливо цікаві, а тому, що вони лягли в основу рутини, яка тривала до кінця тієї весни й майже все літо. У чомусь то були хороші місяці. Я почувався корисним, потрібним. Сам собі подобався більше, ніж за довгий час до того. Тільки кінець був жахливий.
6
У середу після обіду під час моїх весняних канікул Мелісса приїхала до містера Боудітча на перший сеанс ФТ. Для неї то була фізіотерапія, для нього — біль і тортури. Він отримав додаткову дозу оксі, що йому сподобалось, і багато розтягування та підіймання хворої ноги, що не сподобалось. Майже весь сеанс я провів на кухні. Серед численних дотепів я почув слова «членосос», «їбучий», «підарас» і «стоп». Він часто повторював «стоп», часом приправляючи «а щоб вам». Мелісса й бровою не ворухнула.
20
Цитату з п’єси Вільяма Шекспіра «Король Лір» подано в перекладі та інтерпретації Максима Рильського.
22
Прапорець розташований збоку на поштовій скриньці. Його використовують як сигнал для листоноші, що потрібно забрати пошту.