— І довго вони допомагатимуть? — спитав я.
— Можуть не допомогти взагалі. Я ж кажу, це експериментальні ліки. Вони в мене є тільки тому, що залишилися після того, як доктор Петрі завершив клінічне випробування. За яке йому добре заплатили, можу додати, хоч я й не бачила. Якщо ліки допоможуть, ваша Радар може прожити хороший місяць. А може й два. Але, мабуть, не три. Вона не почуватиметься знову цуценям, але їй полегшає. А тоді одного дня… — вона знизала плечима, присіла й погладила худий бік Радар. Та привітно постукала хвостом. — А тоді одного дня її не стане. Якщо на Гелловін вона буде ще жива, я дуже здивуюся.
Я не знав, що сказати, але містер Боудітч знав, а Радар була його собака.
— Досить добре. — А потім додав те, чого я тоді не зрозумів, а тепер розумію: — Досить довго. Можливо.
Коли жінка пішла (з двомастами доларами), містер Боудітч пришкандибав до своєї собаки й погладив її. А коли подивився на мене, то всміхався — ледь помітно, криво.
— Нас представники влади не заарештують за купівлю незаконних ліків для собак?
— Сумніваюся, — сказав я. З золотом проблем могло бути значно більше, якби хтось довідався. — Радий, що ви це вирішили. Я б не зміг.
— Вибір Гобсона[24]. — Він усе ще гладив Радар, довгими рухами від потилиці до хвоста. — Зрештою, мені здається, що один-два хороші місяці — це краще, ніж шість поганих. Якщо, звісно, ліки допоможуть.
Допомогли. Радар знову стала виїдати весь корм і могла вибратися нагору на ґанок (іноді з невеличкою моєю допомогою). А що найкраще — знову готова була гратися ввечері в гру «біжи за мавпочкою і попищи нею». Та все ж я не думав, що вона переживе містера Боудітча, хоча сталося саме так.
7
Потім настало те, що поети й музиканти називають цезурою. Радар і далі… ну, не одужувала, не можу так це назвати, але здавалася тією собакою, з якою я познайомився того дня, коли містер Боудітч упав з драбини (хоча вранці їй усе ще було важко вставати з килимка й підходити до миски з кормом). А містер Боудітч справді одужував. Він зменшив споживання оксі й поміняв єдину милицю, якою користувався з серпня, на ціпок, який знайшов у кутку в підвалі. Там, унизу, він знову трудився над складанням пазла. Я ходив до школи, проводив час із татом, а ще більше часу — в будинку номер один по вулиці Платановій. Футбольна команда «Їжаки» розпочала сезон з трьома поразками, й колишні побратими з команди перестали зі мною розмовляти. То був облом, але я мав забагато на думці, щоб цим перейматися. О, і кілька разів — зазвичай поки містер Боудітч куняв на розкладному дивані, на якому він досі спав, щоб бути ближче до Радар, — я відчиняв сейф і занурював руки у відро золота. Відчуваючи його вагу, яка завжди була несподіванкою, і пропускаючи крізь пальці цівочки. У такі миті я згадував, як містер Боудітч говорив про зачарування золотом. Я медитував на нього, можна сказати. Мелісса Вілкокс приїжджала тепер лише двічі на тиждень і без упину дивувалася з прогресу містера Боудітча. Вона сказала, що доктор Паттерсон, онколог, хоче його побачити, та містер Боудітч відмовився, мотивуючи це добрим самопочуттям. Я повірив йому на слово — не тому, що повірив, а тому, що хотів вірити. Тепер я знаю, що заперечення може охопити не лише пацієнтів.
Тихий період. Цезура. А потім сталося все й одразу, і нічого доброго в цьому не було.
8
Перед обідом у мене був вільний час, і зазвичай я проводив його в бібліотеці, де можна було поробити домашку чи почитати якийсь книжковий несмак містера Боудітча в паперовій обкладинці. Того дня наприкінці вересня я з головою поринув у детектив «Назва гри — смерть» Дена Дж. Марлоу, прекрасно-кривавий. За чверть дванадцята я вирішив приберегти розв’язку для запійного читання ввечері й узяв навмання якусь газету. У бібліотеці є комп’ютери, але газети там можна читати, якщо сплатиш повну вартість передплати. Крім того, мені подобалася думка про те, щоб читати новини в справжній газеті, за відчуттями то було чарівне ретро.
Я міг узяти «Нью-Йорк Таймз» або «Чикаго Триб’юн» і проґавити цю статтю. Але нагорі стоса лежала елґінська «Дейлі Геральд», її я і взяв. На перших шпальтах були гучні статті про Обаму, який хоче розпочати військову операцію в Сирії, та про масову стрілянину у Вашингтоні з тринадцятьма загиблими. Я пробіг їх очима, глянув на годинник — за десять хвилин обід — і прогортав сторінки дорогою до коміксів. Але до них не дійшов. Мене зупинила стаття на другій сторінці «Місцевих новин». Я похолов.
ЮВЕЛІР ЗІ СТЕНТОНВІЛЛА СТАВ ЖЕРТВОЮ ВБИВСТВА
Учора пізно ввечері в крамниці «Прекрасні коштовності» було знайдено мертвим її власника, бізнесмена, який давно жив у Стентонвіллі. Поліція приїхала на виклик — телефоном повідомили, що двері крамниці відчинені попри те, що на них висить табличка «Зачинено». Полісмен Джеймс Котцівінкл знайшов Вільгельма Гайнріха в підсобному приміщенні, двері до якого також були відчинені. На запитання про те, чи було мотивом пограбування, начальник поліції Стентонвілла Вільям Ярдлі відповів так: «Розслідування цього злочину ще триває, однак уже зараз зрозуміло, що там усе елементарно». Коли запитали про те, чи чув хто-небудь звуки боротьби або пострілів, ані шеф Ярдлі, ані детектив Ізраель Бутчер з поліції штату Іллінойс коментувати не стали, але зазначили, що більшість крамниць на західному боці головної вулиці Стентонвілла стояли порожні з часу появи ТРЦ за межею міста. Ювелірна крамниця «Прекрасні коштовності» була прикметним винятком. Ярдлі та Бутчер обіцяють «швидке розслідування й закриття справи».
Пролунав дзвінок на обід, але я сидів на місці непорушно. І набрав містера Боудітча. Він відповів як завжди:
— Якщо це реклама, викресліть мене зі свого списку.
— Це я, Говарде. Містера Гайнріха вбили.
Довга пауза. Потім:
— Звідки ти знаєш?
Я роззирнувся. В бібліотеці обідати не можна було, тому всі, крім мене, пішли, тож я прочитав йому газетну замітку. Багато часу це не забрало.
— Чорт, — вилаявся містер Боудітч, коли я замовк. — І де я тепер обмінюватиму золото? Я майже двадцять п’ять років з ним співпрацював.
Ані краплі співчуття. Навіть подиву, принаймні я не відчув.
— Пошукаю в інтернеті…
— Обережно! Обачно!
— Авжеж, я буду нереально обачний, але мені здається, ви не до кінця розумієте. Ви провернули з ним велику оборудку, величезну, а тепер він мертвий. Якщо хтось вибив з нього ваше ім’я та прізвище… якщо його катували або навіть просто пообіцяли, що не вб’ють…
— Чарлі, ти забагато читаєш макулатури в паперових обкладинках. Ті шість фунтів золота ти за мене обміняв у квітні.
— Це не зовсім темні віки, — сказав я.
Він не звернув уваги.
— Не люблю звинувачувати жертву, але він просто не хотів покидати свою крамничку в тому всратому містечку. Коли я востаннє мав з ним справу особисто, а це було приблизно за чотири місяці до того, як я навернувся з драбини, я йому сказав: «Віллі, якщо ти не закриєш цю крамничку й не переїдеш у ТРЦ, тебе пограбують». І зрештою таки пограбували, ще й убили. Ось тобі й просте пояснення.
— Все одно мені полегшає, якщо ви принесете свій револьвер на перший поверх.
— Якщо тобі від цього полегшає, то гаразд. Прийдеш після школи?
— Ні, я думав зганяти в Стентонвілл, прикупити креку.
— Гумор у молоді примітивний і рідко буває смішний, — прокоментував містер Боудітч і поклав трубку.
Коли я став в обідню чергу, вона вже тяглася приблизно на милю, і ті помиї, які подавали в кафетерії, були, мабуть, холодні. Але я не заперечував. Я думав про золото. Містер Боудітч сказав, що в його віці це просто відро металу. Може, й так, але я подумав, що він або бреше, або кривить душею.
Інакше навіщо б йому було так багато?
9