Екологічні переваги читання в інтернеті мене не цікавили.
— А в інші будинки по вулиці він заходив?
Я відчував: якщо хтось і може відповісти на це запитання, то тільки вона.
— Заходив у декілька. Думаю, до містера Боудітча теж ходив, але старий не підійшов до дверей. Може, погано почувався. Або… думаю, він не любив гостей, правда ж? Я така рада, що ти з ним потоваришував. Дуже сумно, що його не стало. Про тварин кажуть, що вони біжать на веселку. Мені це подобається, а тобі?
— Так, гарно.
Я терпіти не міг цей вислів.
— Мабуть, його собачка скоро теж побіжить на веселку. Бідолашний так схуд і посивів на морді. Ти його забереш?
— Радар? Авжеж. — Я не став їй казати, що Радар жіночої статі. — А який той продавець журналів був із себе?
— О, та просто дивний коротунчик, дивно ходив і розмовляв. Крокував наче підстрибом, майже як дитина, а коли я відповіла, що журнали мені не потрібні, сказав: «Ясненько», з таким акцентом, наче англієць. Але говорив він так само по-американськи, як ми з тобою. Думаєш, це він заліз у будинок? Він не здався мені небезпечним. Просто смішний чоловічок зі смішною манерою розмовляти. Часто приказував «ха-ха».
— Ха-ха?
— Так. Не по-справжньому сміявся, просто «ха-ха». «На сімнадцять відсотків дешевше, ніж на розкладці, мем, ха-ха». І як на чоловіка був невисокий. Мого зросту. Думаєш, це він?
— Мабуть, ні, — сказав я.
— На ньому була бейсболка «Вайт Сокс», я запам’ятала, і вельветові штани. А спереду на бейсболці — червоне кружальце.
3
Я рвався розпочати глобальне прибирання, але тато сказав, що треба дочекатися поліцію:
— Думаю, їм необхідно буде задокументувати місце злочину.
Вони приїхали приблизно через десять хвилин, у патрульній машині й седані без розпізнавальних знаків. Чоловік за кермом седана мав сиве волосся і чимале черево. Він назвався детективом Ґлісоном, а двох полісменів у формі представив як Вітмарка й Купера. У Вітмарка була камера; Купер мав при собі маленький кейс, схожий на коробку для ланчу, в якому, на мою думку, містилася всіляка фігня для збирання доказів.
Детектив Ґлісон обвів розгром поглядом, якому помітно бракувало зацікавлення. Часом він теліпав картатою спортивною курткою, щоб підтягти штани. Я подумав, що ще рік-два — і він отримає золотий годинник чи вудку на своїй пенсійній вечірці. А поки що збуває час на службі.
Давши Вітмаркові вказівку зняти на відео вітальню, він відправив Купера нагору. Поставив нам кілька запитань (звертаючись до тата, хоча саме я був перший, хто виявив, що в будинок вдерлися грабіжники) і занотував відповіді в блокнотик. Потім рвучко згорнув блокнотик, засунув у внутрішню кишеню спортивної куртки й підтягнув штани:
— Некроложні грабіжники. Сто разів таке бачив.
— І що воно таке? — спитав я.
Але глянувши на тата, зрозумів, що він уже знає. Може, з тієї миті, як зайшов і роззирнувся.
— Коли про його смерть повідомили в газеті?
— Учора, — відповів я. — Його лікарка взяла форму для газети невдовзі після смерті, а я допомагав заповнювати.
Ґлісон кивнув:
— Ага, ага, сто разів таке бачив. Ці упиряки читають газету, дізнаються, коли буде похорон і будинок стоятиме пустий. Ламають двері, хапають усе, що здається цінним. Ви роздивіться, напишіть список, що зникло, і принесіть у відділок.
— А відбитки пальців?
Ґлісон знизав плечима:
— Вони, напевно, були в рукавичках. Нині всі дивляться серіали про копів, особливо злочинці. У таких справах ми зазвичай не…
— Лейтенанте! — То був Купер, з другого поверху. — У великій спальні є сейф.
— А, ну оце вже діло, — сказав Ґлісон.
Ми піднялися слідом за Ґлісоном. Він ішов повільно, наче підтягувався на перилах, а на горішньому майданчику відсапався, розчервонілий. Підтягнувши штани, він зайшов у спальню містера Боудітча. А там нахилився, щоб оглянути сейф.
— А. Хтось спробував і не зумів.
Я й так міг йому це сказати.
Зайшов Вітмарк (схоже, штатний кінематографіст управління поліції), почав знімати на відео.
— Зняти пальчики? — спитав Купер. Він уже відкривав свій ланч-бокс.
— Тут може й пощастити, — сказав нам детектив (я вагаюся, чи можна його так називати). — Грабіжник міг зняти рукавички, щоб спробувати шифр, коли побачив, що так просто не зламати.
Купер посипав чорним порошком передню частину сейфа. Щось прилипло, щось упало на підлогу. Буде що мені прибирати на додачу до всього. Оглянувши працю своїх рук, Купер відступив убік, щоб показати Ґлісону.
— Витерли начисто, — резюмував той, випрямляючись і з особливим запалом підсмикуючи штани.
Авжеж, витерли — я сам і витер після того, як зателефонував 911. Грабіжник міг залишити свої відбитки, але навіть якщо так, їх довелося позбутися, бо мої відбитки там теж були.
— Ви часом не знаєте, який тут шифр? — це також було адресовано батькові.
— Я в цій кімнаті до сьогодні не бував. Спитайте в Чарлі. Він був доглядачем старого.
Доглядачем. Точне слово, а все одно вразило мене як дивне. Думаю, тому що цим словом майже завжди називають дорослих.
— Без поняття, — відповів я.
— Ха. — Ґлісон знову нахилився до сейфа, але ненадовго, так, наче той перестав його цікавити. — Спадкоємцеві цієї штуки доведеться викликати слюсаря. А якщо й це не допоможе, то ведмежатника з нітрогліцерином. Я знаю кількох на зоні в Стейтвіллі, — він засміявся. — Мабуть, особливої здобичі не буде: трохи папірців, може, запонки. Пам’ятаєте веремію з сейфом Аль Капоне? Геральдо Рівера тоді в калюжу сів капітально[25]. Ну гаразд. Приїжджайте у відділок і пишіть заяву, містере Рід.
Знову до батька. Іноді я дуже добре розумію, чому лютують жінки.
4
Ту ніч я провів у нашій маленькій гостьовій на першому поверсі. То був кабінет і швейна кімната матері, і впродовж татових запійних років там нічого не змінювалося, типу як у музеї. Коли батько вже понад пів року не пив, він перетворив її на спальню (з моєю допомогою). Іноді там ночував Лінді, а кілька разів — нещодавно витверезілі хлопці, з якими тато працював, бо така в АА робота. Я скористався цією кімнатою в ніч перед похороном містера Боудітча та пограбуванням його будинку, щоб Радар не намагалася підійматися сходами. Поклав їй на підлогу ковдру, і вона одразу заснула, скрутившись клубком. Мені трохи не спалося, бо ліжко в тій кімнаті було закоротке для мого зросту, а ще тому, що я мав багато поживи для роздумів.
Перед тим як вимкнути світло, я поґуґлив Американську службу передплат. Така компанія існувала, але в множині — «служби». Авжеж, різниця невелика, місіс Річленд могла помилитись, але та компанія, яку я знайшов, працювала лише в інтернеті. Жодних комівояжерів. Я обміркував те, що цей тип міг бути справжнім некроложним грабіжником, який роздивлявся на районі… але не сходилося, бо він ходив по району зі своєю торбою зразків ще до смерті містера Боудітча.
Я вважав, що продавець журналів — убивця містера Гайнріха. А до речі, як саме вбили Гайнріха? В газеті про це нічого не було. Чи не могло бути так, що чоловічок, який примовляв «Ясненько» і «Ха-ха», катував його перед убивством? Щоб витрусити прізвище декого з ничкою золотих ніштячків?
Я перевернувся з правого боку на лівий. Ноги висіли в повітрі, і я накрив їх верхнім простирадлом і ковдрою.
А може, катувати й не довелося. Може, містер Ясненько пообіцяв Гайнріху, що не вб’є, якщо той добровільно назве це прізвище.
Я перевернувся з лівого боку на правий. Знову поправив простирадло й ковдру. Радар підняла голову, стиха сказала: «Вуфф» — і знову заснула.
25
У квітні 1986 року відомий американський репортер і телеведучий Геральдо Рівера підготував спеціальний репортаж, у прямому ефірі проводячи розкопку місця, де, за його даними, був сховок Аль Капоне. Рівера кілька годин висвітлював хід робіт, але в результаті знайшов лише кілька розбитих пляшок.