На містері Франкліні був костюм з краваткою. На голові — стильна стрижка. Тато — неголений, з незаправленою сорочкою, босий — познайомив нас. Містер Франклін потиснув мені руку, сказав, що йому дуже приємно зі мною познайомитись, а потім спитав, чи не міг би я вийти надвір, щоб він поговорив з батьком наодинці. Я охоче пішов, але після сніданкового лиха вікна все ще були відчинені, і я почув чимало з того, що казав містер Франклін. Особливо запам’яталися два моменти. Тато сказав, що пиячить, бо й досі дуже сумує за Джейні. А містер Франклін відповів:
— Якби випивка могла її повернути, я б не заперечував. Але цим її не повернеш, і уяви, як би їй було, якби вона побачила ваші з сином теперішні умови життя?
А ще він сказав таке:
— Ти ще не замучився бути замученим?
Саме тоді батько розплакався. Зазвичай мені бувало неприємно від цього («слабак, слабак»), але тоді я подумав, що цього разу сльози, може, інакші.
8
Ви зрозуміли, що назріває, та й, мабуть, знаєте, чим ця історія закінчиться. Я впевнений, що знаєте, якщо самі лікуєтеся чи знаєте таку людину, яка лікується. Того вечора Лінді Франклін повів тата на зустріч «Анонімних алкоголіків». Коли вони повернулися, містер Франклін зателефонував дружині й сказав, що залишиться ночувати в друга. Він спав на нашому розкладному дивані, а наступного ранку повіз тата на зустріч о сьомій під назвою «Тверезий схід сонця». Ця зустріч стала для тата регулярною, і саме там він отримав свою медаль АА першого року. Я прогуляв школу, щоб вручити її йому, і того разу сам трохи посхлипував. Але нікого це наче й не збентежило: на тих зустрічах часто схлипували. Тато мене обійняв опісля, Лінді теж. На той час я вже називав його на ім’я, бо він частенько з нами бував. Він був татовим поручителем у програмі «Анонімні алкоголіки».
Це й було чудо. Тепер я багато знаю про АА і розумію, що таке відбувається з багатьма чоловіками й жінками в усьому світі, але це й досі здається мені чудом. Тато отримав першу медальку не рівно за рік після «дванадцятого кроку» Лінді, бо в нього було кілька зривів, але він розповів про них, визнав помилки, і люди в АА сказали те, що кажуть завжди:
— Повертайся.
І він повернувся, а останній зрив (одне пиво з упаковки на шість бляшанок, решту вилив у раковину) стався перед Гелловіном 2009-го. Коли Лінді виступав на першому татовому ювілеї, то сказав, що багатьом пропонують цю програму, але вони так і не можуть її осягнути. Сказав, що тато — один з тих, кому пощастило. Може, моя молитва була збігом, але я вирішив вірити, що це не так. АА дають тобі змогу вірити в те, що хочеш. Це записано у «Великій книзі», як її називають алкоголіки в зав’язці.
А я повинен був виконати обіцянку.
9
Я відвідував лише ювілейні татові зустрічі, але, як я вже сказав, Лінді частенько бував з нами, і більшість гасел, якими фонтанували люди з АА, я підхопив від нього. Мені сподобалося таке: «З солоного огірка не зробиш свіжий» та «Бог не виробляє мотлоху». Але в голові міцно засіло — і досі там сидить — те, що Лінді сказав татові (а я підслухав) однієї ночі, коли тато розповідав про несплачені рахунки і про те, як він боїться втратити дім. Лінді сказав, що батькове протверезіння було чудом. А потім додав:
— Але чудеса — це не магія.
Через пів року після протверезіння тато знову подався на вакансію в «Оверленді», і за підтримки Лінді Франкліна та деяких інших (зокрема й колишнього боса, того, який повідомив йому про звільнення) його поновили, але дали випробувальний термін, і він про це знав. Тому працював удвічі сумлінніше. А потім, восени 2011 року (два роки тверезості), у них з Лінді була дискусія, і тривала вона так довго, що Лінді зрештою знову заночував на розкладному дивані. Тато сказав, що хоче піти у вільне плавання, але без благословення Лінді цього не зробить. Упевнившись, що тато знову не зап’є, якщо спіткає невдача на новій роботі (наскільки в цьому можна бути впевненим, та й одужання від алкоголізму — не точна наука), Лінді дав добро, сказав йому:
— Пробуй.
Тато всадовив мене й пояснив, що це означає: працювати поза системою.
— То що скажеш?
— Скажу, що тобі пора прощатися з тими балакучими верблюдами, — відповів я, і це його насмішило. А потім я додав те, що повинен був: — Але якщо знову зап’єш, то все спаскудиш.
Через два тижні він написав в «Оверленді» заяву на звільнення і в лютому 2012-го започаткував власний бізнес у крихітному офісі на Мейн-стріт: Джордж Рід, розслідувач і незалежний регулятор претензій.
У тій нірці він проводив небагато часу — здебільшого топтав асфальт. Спілкувався з копами, заставними поручителями («Завжди добре для зачіпок», — пояснив він), але переважно — з адвокатами. Багато з них знали його ще з «Оверленду» і були в курсі, що він чесний. Йому давали завдання — складні, в яких великі компанії або кардинально скорочували суму, яку готові виплатити, або взагалі відмовлялися задовольняти претензію. Він працював по багато-багато годин. Майже завжди я приходив увечері в порожній будинок і сам собі готував вечерю. Але я не заперечував. Попервах, коли тато нарешті приходив, я обіймав його, щоб потайки нюхнути на предмет незабутніх пахощів джину «Ґілбі». А через якийсь час — уже просто обіймав. А він рідко пропускав зустріч «Тверезого сходу сонця».
Час від часу Лінді заїжджав на обід у неділю, привозив їжу з собою, і ми втрьох дивилися по телевізору матч «Беарз» чи «Вайт Сокс», якщо був сезон бейсболу. Якось у таке пообіддя батько повідомив, що бізнес щомісяця набирає обертів.
— Справи рухалися б швидше, якби я частіше приставав на бік позивача в справах типу «послизнувся і впав», але надто часто від них погано пахне.
— І не кажи, — кивнув Лінді. — У ближчій перспективі можна підзаробити, але зрештою така робота обернеться проти тебе.
Перед самим початком передостаннього класу в школі Гіллв’ю-Гай тато сказав, що назріла серйозна розмова. Я морально підготувався до лекції про розпивання алкогольних напоїв неповнолітніми чи обговорення деякої фігні, яку ми з моїм другом Берті Бердом робили впродовж років татового пияцтва (і ще досить довго після), але він мав на увазі зовсім не це. Тато хотів поговорити про навчання. Сказав, що я маю добре вчитися, якщо хочу потрапити в хороший коледж. Дуже добре вчитися.
— Мій бізнес працюватиме. Попервах було страшно, свого часу я мусив звернутися до брата і взяти позику, але її я вже майже виплатив і думаю, що невдовзі твердо стоятиму на ногах. Телефон дзвонить часто. Але що стосується коледжу… — він похитав головою. — Не думаю, що зможу тобі багато допомагати, принаймні спочатку. Нам збіса пощастило, що ми взагалі платоспроможні. Це я винен. Роблю все можливе, аби врятувати ситуацію…
— Я знаю.
— …але ти повинен допомогти собі сам. Добре працюй. Отримай високий бал Ес-Ей-Ті[3], коли складатимеш ці тести.
Я планував скласти академічний оцінний тест у грудні, але не сказав. Тато був в ударі.
— А ще подумай про позики, але тільки як останній засіб. Кредити потім довго не даватимуть тобі спокою. Подумай про стипендії. І займайся спортом, це теж дорога до стипендій, але основне — оцінки. Оцінки, оцінки, оцінки. Я не вимагаю, щоб ти закінчив школу найкращим у класі, але хочу тебе бачити в першій десятці. Зрозуміло?
— Так, батьку, — урочисто промовив я, і він жартома стукнув мене по спині.
3
SAT — стандартизований тест, за результатами якого приймають у вищі навчальні заклади США.