Я називаю це криницею світів. Цю назву я вичитав у старому горорі такого собі Генрі Каттнера. І насправді я той колодязь не знайшов. Я в нього провалився.
Чарлі, я тобі розказую стільки, скільки можу.
Як Адріан Боудітч я народився в Род-Айленді, і хоча був здібний до математики та обожнював читати… як тобі відомо… я не любив школу і вітчима, який лупцював мене, коли щось у його житті йшло не так. А це частенько бувало, бо він сильно пиячив і не міг утриматися на жодній роботі більше кількох місяців. У сімнадцять років я втік з дому й подався на північ, у Мейн. А що був я кремезний хлопчина, то став на пекельний шлях дроворуба та подався в округ Арустук. Це було тисяча дев’ятсот одинадцятого року, коли Амундсен дістався Південного полюса. Пам’ятаєш, як я тобі казав, що був простим лісорубом? Це правда.
Шість років виконував я ту роботу. А потім тисяча дев’ятсот сімнадцятого року до нашого табору прийшов солдат і повідомив, що сильні здорові чоловіки мають прибути на призов до поштового відділення в Айленд-Фоллз. Деякі молодші парубки посідали у вантажівку, і я з ними, але я не мав наміру згодовувати себе машині війни десь у Франції. Я вважав, що та машина нап’ється вдосталь крові й без моєї, тому попрощався з хлопцями, коли вони стали в чергу на реєстрацію. А я сів у вантажний поїзд, що прямував на захід, і подався в Джейнсвілл, це недалеко звідси. Там знайшов собі групу лісорубів. Коли і там усе скінчилось, рушив далі дроворубським шляхом до округу Сентрі, який тепер зветься округом Аркадія. До нашого округу.
Особливої вирубки лісів там не було, і я подумував, чи не рушати далі, може, до Вайомінґу чи Монтани. Якби я так і вчинив, Чарлі, моє життя було б зовсім інакшим. Я прожив би звичайний життєвий відрізок, і ми ніколи б не познайомились. Але в Баффінґтоні — де зараз лісовий заказник — я побачив оголошення «ПОТРІБЕН ЗЕМЛЕВПОРЯДНИК». А нижче — те, що було як на мене шите: «ВИМАГАЄТЬСЯ ДОСВІД З МАПАМИ ТА ЛІСОВИМИ УГІДДЯМИ».
Я пішов в окружну контору, там почитав якісь карти — широта, довгота, контури тощо — й отримав роботу. Синку, я почувався так, наче впав у кучугуру лайна і вибрався звідти з трояндою в зубах. Бо тепер я кожен, бляха, день міг блукати лісами, випалювати мітки на деревах, складати мапи, позначати на них старі лісові дороги, яких було безліч. Іноді я зупинявся на ніч у родини, яка виявляла бажання мене прийняти, а іноді таборував під зорями. Це було грандіозно. Бувало й таке, що я днями не стрічав жодної живої душі. Таке життя не для кожного, але напевно для мене.
І от одного дня восени тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року я вибрався на пагорб, де зараз Платанова, в лісі Сентрі, який ріс тоді на цьому місці. Сентріз-Рест уже існувало, але то було просто село, а вулиця Платанова закінчувалася біля Малої Румпл. Мосту — першого мосту — ще не було, його побудують щонайменше через п’ятнадцять років. Район, у якому ти виріс, з’явився допіру після Другої світової, коли солдати повернулися додому.
І от ішов я по лісу, на тому місці, де зараз моє заднє подвір’я, продирався крізь підлісок і кущі, шукав стежину, яка мала бути десь попереду, без жодних думок, тільки знічев’я загадуючись питанням, де в селі молодий чоловік може перехилити чарчину. І провалився. Щойно йшов під сонцем, а наступної миті втрапив у криницю світів.
Якщо ти посвітив ліхтариком униз, то знаєш — мені пощастило, що не вбився. Там немає перил, а сходинки звиваються навколо страшного урвища — приблизно сто сімдесят п’ять футів завглибшки[26]. Стіни там вирубано в камені, помітив? Стародавні. Бог відає, скільки їм років. Деякі блоки повипадали й звалилися на дно, їх там ціла купа. Хилячись до прірви, я виставив уперед руку і вхопився за тріщину в одній з тих порожніх очниць. Вона була не ширша за три дюйми, але цього вистачило, щоб зачепитися пальцями. Я підтягнувся на руках до вигину стіни, дивлячись угору, на сонце і ясне блакитне небо, а серце відбивало двісті ударів на хвилину, і я собі думав, у яке це пекло звалився. Авжеж, то не був звичайний колодязь, із тими сходинками, що вели вниз, і стіною з тесаного каменю.
Коли я віддихався… немає нічого дієвішого за падіння в чорну діру, коли ти ледь не розбиваєшся на смерть, щоб тобі геть забило дух… коли я віддихався, то зняв з пояса електричний світильник і посвітив униз. Не видно було ні чорта, але я чув якийсь шурхіт, тож там, унизу, було щось живе. Це мене не стурбувало, бо в ті часи я носив на поясі ще й зброю в кобурі, адже в лісі не завжди безпечно. І боятися слід було не так звірів… хоча ведмеді тоді теж водилися, багато ведмедів… як людей, особливо сивушників; проте я не думав, що на дні тієї ями є якась сивуха. Я не знав, що там може чекати, але я був парубок допитливий і вирішив подивитися.
Я поправив наплічник, який пом’явся від падіння на східці, й рушив додолу. Вниз і вниз, коло за колом. Глибина криниці світів — сто сімдесят п’ять футів, сто вісімдесят п’ять кам’яних сходинок різної висоти. А на дні — тунель з кам’яними стінами… чи, може, краще назвати його коридором. Він досить високий, щоб можна було йти, не пригинаючись, Чарлі, майже в повен зріст.
Підлога біля підніжжя сходів була ґрунтова, але після того як я трохи пройшов… тепер я знаю, що відстань там трохи більша за чверть милі… замість землі виникає кам’яний настил. Те шурхотіння ставало дедалі гучнішим. Наче папір чи листя на легкому вітрі. Невдовзі шурхотіло вже над головою. Я підняв світильник і побачив, що стеля вкрита найбільшими, трясця їм, у світі кажанами. Розмах крил — як у грифа-індички. У світлі вони шурхотіли сильніше, і я вмить опустив ліхтарик собі під ноги, не бажаючи, щоб вони розліталися довкола мене. Від думки про те, що мене накриє ця задушлива крилата хмара, мене пробрало нервами, як називала це мати. Змій та більшості комах я не боюся, але кажани завжди навіювали на мене жах. У всіх свої фобії, правда?
Я йшов і йшов, щонайменше милю, і мій світильник почав гаснути. У ті часи, хлопче, «дюраселок» не було! Іноді над головою висіла колонія кажанів, а іноді ні. Щойно я вирішив повертатися, доки не опинився в непроглядній пітьмі, як побачив удалині проблиск світла. Я вимкнув ліхтарик, і, звісно, то було світло дня.
Мене зацікавило, де я вийду, тому пішов уперед. Навздогад то був північний берег Малої Румпл, бо мені здавалося, що я весь час ішов на південь, хоча певності не мав. Я попрямував туди, а коли вже наближався, зі мною щось сталося. Не можу це до пуття описати, але треба спробувати, на випадок, якщо ти вирішиш піти моїми слідами, так би мовити. Це наче запаморочення в голові, але насправді більше. Я немов перетворився на привида, Чарлі, наче міг подивитися вниз, на своє тіло, і прозирнути крізь нього. Я був нематеріальний, і пам’ятаю, як подумав, що всі ми насправді — лише примари на поверхні землі, примари, які намагаються повірити, що мають вагу й місце у світі.
Це тривало хвилин п’ять. Я крокував попри те, що насправді мене там наче й не було. Потім це відчуття минулось, і я пішов до отвору наприкінці тунелю… може, ще одну восьму милі… і вийшов не на березі Малої Румпл, а на схилі якогось пагорба. Піді мною простиралося поле розкішних червоних квітів. Думаю, то були маки, але пахли вони корицею. Я подумав: «Хтось розстелив для мене червону доріжку!» Стежка, що вела через це поле, виходила на дорогу, де я бачив будиночок… хатинку, не більше… з комина підіймався димок. Ген-ген на далекому обрії дорога губилася серед шпилів великого міста.