Хоча й він не був хлопцем з обкладинки, і я впевнений, що запитання прозвучало дещо неввічливо, але якщо не можна бути грубим з хуліганом, якого ти зловив, коли він мучив гігантського цвіркуна, то з ким узагалі можна бути грубим?
— Може, тому що боги, якщо ти в них віриш, уже з мене пожартували. Звідки таке здоровило, як ти, може знати, як це — бути таким дрібнюхом, як я, навіть не дві дюжини рук від ніг до маківки?
У його голосі з’явилися плаксиві нотки, як у того (говорячи жаргоном АА), хто сидів на горщику жалощів до себе й насидів коло на задниці.
Я склав докупи пучки великого та вказівного пальців й потер:
— Бачиш? Це найменша в світі скрипочка грає пісню «Моє серце помпує для тебе фіолетові сцяки». — Слово «сцяки» прозвучало ідеально, подумки відзначив я.
Він насупився:
— Ге?
— Не зважай. Це мій жартик. Щоб тебе полоскотати.
— Я вже піду, як ти не проти.
— Давай. Але нам із собакою було б комфортніше, якби ти спочатку сховав ніж.
— Думаєш, раз ти один із цілих, ти кращий за мене, — сказав коротун. — Побачиш, що з такими, як ти, роблять, коли спіймають.
— Хто спіймає?
— Нічні солдати.
— Хто вони такі і що роблять з такими, як я?
Він вишкірився:
— Не зважай. Сподіваюся, ти вмієш битись. Але маю сумніви. Зовні ти дужий, а от усередині — м’який. Люди стають такими, коли їм не доводиться боротися. Про тебе не скажеш, що ти недоїдав, так, юний пане?
— Містере Пітеркін, у вас і досі в руці ніж. Сховайте його, або я вирішу примусити вас його викинути.
Карлик затнув ніж за пояс, і я сподівався, що він ним поріжеться — і що сильніше, то краще. То була недобра думка. А потім мене навідала ще лихіша: а може, схопити його за руку, яка тримала цвіркуна за лапи, і зламати, як я зробив з Поллі? Буде такий собі предметний урок: «Відчуй на собі, як воно». Я міг би вам сказати, що то була несерйозна думка. Але, здається, все було цілком серйозно. Занадто легко я міг уявити, як він однією рукою душить Радар, а другою б’є її кинджалом: прінк, прінк, прінк. Коли вона була в розквіті сил, йому це нізащо не вдалося б, але розквіт її сил минув багато років тому.
Але я дозволив йому піти. Перед тим як зникнути за гребенем пагорба, він озирнувся, і той погляд не промовляв: «Добре, що ми познайомилися на Дорозі до міста, юний чужинцю». Той погляд промовляв: «Пильнуй, щоб я тебе не заскочив, коли спатимеш».
На це в нього шансів не було, він пішов туди, куди прямували інші біженці. Але тільки після того, як він пішов, я збагнув, що дарма не примусив його викинути ніж.
6
Ближче до вечора не стало вже орних полів та ферм, на яких бодай хтось працював. І біженців не було, хоча біля однієї покинутої ферми я побачив ручні візки з пожитками в зарослому бур’янами дворі, а з комина підіймався тоненький димок. «Мабуть, загін, який вирішив знайти прихисток, поки ще не виють вовчики», — подумав я. Якщо найближчим часом не доберуся до будинку Ліїного дядька, то мені теж розумніше буде вчинити так само. У мене були револьвер містера Боудітча й пукавка Поллі, але вовки зазвичай пересуваються зграями, і звідки мені знати, може, вони тут завбільшки з лосів? А ще накопичувалася втома — в руках, плечах і спині. Возик був легкий, і ям з рідкою грязюкою на дорозі більше не траплялося, щоб через них перевалювати на повній швидкості, але я давно його тягнув після того, як вийшов від Дори.
Ще тричі я бачив ініціали містера Боудітча АБ: двічі на деревах, що нависали над дорогою, а одного разу — на величезній каменюці, яка виступала з-під землі. На той час пляма сонця опустилася за дерева і землю поглинули тіні. Якийсь час я не бачив жодного житла і вже почав був турбуватися, що повна темрява застане нас на дорозі. Мені дуже цього не хотілось. У десятому класі нам давали завдання запам’ятати щонайменше шістнадцять рядків вірша. Міс Деббінз дала нам два десятки віршів на вибір. Я обрав щось із «Поеми про старого мореплавця»[29], але тепер шкодував, що не взяв собі щось інше: занадто вже доречні були слова. «Немов самотній мандрівник в пустелях і степах боїться глянути назад, уже спізнавши страх»…
— «Аби не знати, що за ним ступає по слідах»[30], — уголос закінчив я. Опустив держаки возика й розім’яв плечі, вдивляючись у знак АБ на камені. Містер Боудітч тут постарався добряче: літери були три фути заввишки. — Раді, гавкни, якщо побачиш за нами щось страшне, добре?
Вона міцно спала в тачці. Звідси допомоги проти страшних переслідувачів не жди.
Я подумав, чи не випити ковток води — у роті пересохло, — але вирішив, що це зачекає. Хотілося вперто йти далі, поки ще є трохи денного світла. Я підняв держаки й рушив, думаючи про те, що на цьому етапі нас би дуже виручив навіть простий дров’яний сарай.
Дорога завернула за скелястий виступ і побігла прямісінько в гущавину сутінок. І попереду, не далі ніж за милю звідти, я помітив світло у вікнах будинку. Наближаючись до нього, побачив ліхтар, що висів на стовпі перед входом. Я міг роздивитися, що дорога розгалужується ярдів на шістдесят-сімдесят за будинком, справді зведеним з цегли… як у того працьовитого паця в казці.
До парадних дверей вела брукована стежка. Але перш ніж нею пройти, я зупинився, щоб роздивитися ліхтар, який кидав різке біле світло, що зблизька сліпило очі. Я вже бачив такий раніше, у підвалі містера Боудітча, і не мусив нічого перевіряти, щоб зрозуміти: це бензинова лампа Колмана. Такі продаються в усіх господарчих крамницях Америки. Я здогадався, що ця лампа, як і Дорина швейна машинка, є подарунком містера Боудітча. «Боягуз приносить подарунки» — так він сказав.
Посеред дверей висіло позолочене стукальце у формі кулака. Я опустив возик і почув вовтузіння: Радар злазила на землю, до мене. Я вже тягнувся до стукальця, коли двері раптом відчинилися. На порозі стояв чоловік, майже так само високий, як і я, але значно худіший, мало не виснажений. Його силует освітлювало вогнище з каміна, тому я не міг роздивитися рис обличчя, бачив тільки кота на плечі й тонкий серпанок сивого пушку, що стирчав догори на здебільшого лисій голові. Коли він заговорив, мені знову стало важко повірити, що я не опинився на сторінках казки й не перетворився на одного з персонажів:
— Вітаю, юний принце. Я чекав на вас. Ласкаво прошу. Заходьте.
7
До мене дійшло, що повідок Радар я залишив у тачці.
— Ем, я спершу заберу повідець своєї собаки, пане. Я не знаю, які в неї стосунки з котами.
— Вона буде чемна, — сказав старий, — але якщо у вас є харчі, раджу їх занести в будинок. А то вранці виявите, що вони зникли.
Я повернувся, забрав Дорин пакунок турботи й свій наплічник. А ще — повідець. Про всяк випадок. Господар дому відступив убік і злегка вклонився.
— Раді, заходь, але поводься добре. Я на тебе покладаюся.
Радар пішла слідом за мною в охайну вітальню, де на дощаній підлозі лежав ганчір’яний килимок. Біля вогнища — два м’які крісла. На бильці одного лежала розгорнута книжка. На полиці неподалік стояло ще кілька книжок. Другу половину кімнати займала вузенька кухонька, схожа на корабельний камбуз. На столі я побачив хліб, сир, холодну курятину і миску журавлинового соусу, поза всіляким сумнівом. А ще — глиняний глечик. У животі гучно забурчало. Чоловік розсміявся:
— Я почув. Є давня приказка: молодих треба годувати. Можу додати: і то часто.
На столі було накрито на дві персони, а на підлозі біля стільця стояла миска, з якої вже шумно хлебтала Радар.
— Ви знали, що я прийду? Але звідки?
— Знаєте те ім’я, яке ми воліємо не вимовляти вголос?
Я кивнув. У казках такого типу, як та, до якої я, здається, потрапив, часто фігурує ім’я, якого не можна вимовляти, щоб не розбурхати зло.
— Він забрав у нас не все. Ви бачили, що моя небога могла з вами розмовляти, так?
— Через коня.
— Фаладу, так. Зі мною Лія теж говорить, юний принце, хоча й рідко. А коли говорить, то не завжди чітко доносить свою думку. І передавання думок втомлює її навіть більше, ніж передавання голосу. Нам є про що поговорити, але спершу поїмо. Ходіть.