«Він говорить про телепатію, — подумав я. — Напевно, бо вона йому точно не телефонувала і не скидала повідомлення в месенджер».
— Чому ви називаєте мене юним принцем?
Він знизав плечима. Кіт підскочив у нього на плечі.
— Форма звертання, от і все. Дуже стара. Може, колись і справжній принц нагодиться. Але судячи з того, як звучить ваш голос, це не ви. Ви дуже юний.
Усміхнувшись, він повернувся до камбуза. Світло вогнища вперше осяяло його обличчя, але думаю, що на ту мить я вже знав — з того, як він виставляв уперед руку, коли йшов, обмацуючи повітря, шукаючи перешкоди. Він був сліпий.
8
Коли він сів, кіт зіскочив на підлогу. В нього була розкішна димно-каштанова шубка. Він наблизився до Радар, і я приготувався хапати її за нашийник, якщо кинеться до нього. А вона не кинулася, просто опустила голову й понюхала котячий ніс. Потім лягла. Кіт пройшовся перед нею, наче офіцер, що інспектує солдата на параді (і виявляє неохайність), а потім поплив у вітальню. Застрибнув у крісло з книжкою на бильці й скрутився клубком.
— Мене звати Чарльз Рід. Чарлі. Лія вам сказала?
— Ні, це відбувається не так. Більше схоже на інтуїцію. Радий знайомству, принце Чарлі.
Тепер, коли світло падало йому на обличчя, я побачив, що очей у нього так само нема, як у Лії — рота. Залишилися тільки давно загоєні шрами на тих місцях, де колись були очі.
— Мене звати Стівен Вудлі. Колись я мав титул — принц-регент, якщо цікаво, — але ті часи давно в минулому. Називайте мене Вуді, якщо маєте бажання, бо ж ми живемо біля лісу[31], так? Я і Катріона.
— Це ваша кицька?
— Так. А вашого собаку звати… Раймар? Авжеж, щось приблизно подібне. Не пам’ятаю точно.
— Радар. Вона була містера Боудітча. Він помер.
— А. Співчуваю, прикро це чути.
Вигляд у нього був справді співчутливий, але не надто здивований.
— Пане, а ви добре його знали?
— Вуді, будь ласка. Ми проводили разом час. І з тобою будемо, Чарлі, сподіваюсь. Але спершу поїмо, бо ти сьогодні подолав довгу дорогу, як я собі думаю.
— А можна спершу одне питання?
Він широко всміхнувся, і обличчя перетворилося на річку зморщок.
— Якщо тобі цікаво, скільки мені років, то я не пам’ятаю. Іноді здається, що я був старий ще в часи молодості світу.
— Не про те. Я побачив книжку і подумав… як ви, ну…
— Як це я, сліпий, читаю? Подивись. А я поки що покладу тобі їжу. Тобі ніжку чи грудку?
— Грудку, будь ласка.
Він став накладати їжу в тарілки й, напевно, був давно призвичаєний робити це в темряві, бо його рухи були впевнені, без найменшого вагання. Я підвівся й пішов до його крісла. Катріона подивилася на мене мудрими зеленими очима. Книжка була стара, на обкладинці кажани летіли на тлі повного місяця: «Чорний ангел» Корнелла Вулріча. Могла бути одна з тих, що лежали стосами в спальні містера Боудітча. Але коли я її підняв і подивився, на чому закінчив читати Вуді, то не побачив слів — лише скупчення цяток. Я поклав книжку на місце й повернувся до столу.
— Ви читаєте Брайлем, — сказав я.
А сам подумав: «Мова в книжках теж має змінюватися — перекладатися. Ну до чого ж дивно».
— Так. Адріан приніс мені книжку з уроками й показав літери. Після цього я навчився сам. Іноді він приносив мені й інші книжки Брайлем. Сам він полюбляв химерні історії, як та, що я читав, очікуючи твого прибуття. Небезпечні чоловіки й дамочки в біді, що живуть у світі, який дуже відрізняється від цього.
Похитавши головою, він розсміявся, нібито читання художньої літератури — заняття легковажне а чи навіть божевільне. Щоки в нього розпашіли від близькості до вогню, і я не побачив на них ані сліду сіризни. Він був цілий і не цілий водночас. Так само як його небога. В нього не було очей, щоб бачити, а вона не мала рота, щоб говорити, — лише вавка, яку вона розрізала нігтем, аби ввібрати хоч якусь поживу. Що там було про дамочок у біді?
— Ходи. Сідай.
Я підійшов до столу. Надворі завив вовк, тож, напевно, вийшов місяць — місяці. Але в цьому цегляному будинку ми були в безпеці. Якщо в комин залізе вовчик, він підсмажить свою пухнасту дупку на вогні.
— Мені весь цей світ видається химерним, — зізнався я.
— Пробудеш тут довше, і твій світ почне здаватися тобі вигаданим. А тепер їж, Чарлі.
9
Їжа була божественна. Я попросив одну добавку, потім другу. Мені було трохи ніяково, але день був довгий, і я тягнув возик вісімнадцять-двадцять миль. Вуді їв ощадливо: одну ніжку і трохи журавлинового соусу. Побачивши це, я відчув ще сильнішу провину. Згадав, як мама відвела мене на ночівлю до Енді Чена й сказала мамі Енді, що я ненажера і вуха їм пооб’їдаю, якщо мені дозволити. Я спитав у Вуді, де він бере харчі.
— На морському узбережжі. Там ще є ті, хто досі пам’ятає таких, як ми… чи то пак таких, як ми були… і платить данину. Сіризна вже й туди добралася. Люди покидають домівки. Ти, певно, зустрічав когось із них на дорозі.
— Зустрічав.
І я розповів йому про Пітеркіна.
— Кажеш, червоний цвіркун? Є легенди… але нехай. Добре, що ти його зупинив. Може, ти все-таки принц. Біляве волосся, блакитні очі?
Він дражнився.
— Нє. Каштанове і карі.
— Отже. Не принц і, авжеж, не той самий принц.
— А той самий принц — це хто?
— Просто ще одна легенда. Це світ казок і легенд, як і твій. Що ж до харчів… раніше я отримував від народу Узбережжя більше наїдків, аніж міг спожити, хоча зазвичай було більше риби, ніж м’яса. Як можна виснувати з самої назви народу. Це було задовго до того, як сіризна прийшла в ті краї, а чи давно, сказати не можу. Коли людина завше в пітьмі, дні зливаються. — Він промовив це без жалю до себе, просто сухо констатував факт. — Гадаю, Узбережжя могло досить довго триматися, бо вони на вузькому півострові, де завше дмуть вітри. Але ніхто не знає напевне. Торік, Чарлі, ти зустрів би на Шляху Короля сонми людей. А тепер повінь спадає.
— Шлях Короля? Так він у вас називається?
— Так, але за розвилкою це вже Шлях Королівства. Якщо на розвилці підеш ліворуч, це буде Шлях Узбережжя.
— А куди вони всі йдуть? Тобто після Дориної хатини, Ліїної ферми та крамниці, яку тримає Дорин брат.
На обличчі Вуді з’явився здивований вираз.
— Він досі її тримає? Я вражений. А що ж він продає, хотів би я знати?
— Не знаю. Знаю тільки, що дає людям нове взуття замість зношеного.
Вуді радісно засміявся:
— Дора і Джеймс! Знову взялися за старі штучки! А відповідь на твоє питання — не знаю. І певен, що вони теж не знають. Ідуть якнайдалі. Геть, геть, геть.
Вовки, що доти мовчали, знову завели свою пісню. Вона звучала так, наче їх там десятки, і я дуже радів, що вчасно дістався до цегляного будинку Вуді. Радар заскавчала. Я погладив її по голові.
— Певно, місяці вийшли.
— Від Адріана я чув, що у твоєму вигаданому королівстві лише один місяць. Як каже один з персонажів книжки пана Корнелла Вулріча: «Вас пограбували». Чи бажаєш ти, Чарлі, шматочок торта? Боюся тільки, що він може видатися тобі дещо черствим.
— Торт — це чудово. Я принесу його?
— Не потрібно. Після всіх років, проведених тут — а це досить затишне пристановище для вигнанця, тобі не здається? — я добре знаю, де тут і що. Торт на полиці в коморі. Сиди. Повернуся за дві миті.
Поки він ходив по торт, я налив собі з глечика лимонаду. Схоже, лимонад в Емпісі — ходовий напій. Він приніс великий шматок шоколадного торта для мене і шматочок для себе. Порівняно з цим тортом той, який нам давали в шкільному кафетерії, був убогий. І зовсім мені не здалося, що він черствий, просто трохи застиглий по краях.