— Боже, — промовив я. Бо думав, що сліпота — це найгірше. Але помилявся.
— Вовки не чіпають Бертона. Раніше принаймні так було. Востаннє він сюди приходив років два тому чи й більше. Може, він теж уже мертвий. Мій маленький загін виїхав у ковальському возі, зі мною, ще не таким сліпим, як ти зараз мене бачиш. Я стояв і поганяв батогом шістьох коней, що шаленіли від страху. Зі мною були кузина Клаудія, небіж Алоїзій і небога Лія. Ми мчали, як вітер, Чарлі, обкуті залізом колеса кресали іскри з бруківки, і ми справді злетіли в повітря з верхівки мосту через Румпу, пролетівши десять чи більше футів. Я боявся, що віз перевернеться або розвалиться, коли ми опустимося на землю, але він був надійний і витримав. Ми чули, як реве позаду Хана, реве, мов буря, і невпинно наближається. У мене досі той рев стоїть у вухах. Я шмагав коней, і вони скакали так, наче за ними гналося все пекло… а так і було. Перед самою брамою Алоїзій озирнувся, і Хана знесла йому голову з плечей. Я цього не бачив, уся моя увага була спрямована вперед, але Клаудія бачила. Слава Богу, Лія теж не бачила. Вона була загорнута в ковдру. Наступним ударом руки Хана відірвала від воза задник. Я відчував запах її дихання — і досі відчуваю. Сморід гнилої риби, тухлого м’яса, їдкого поту. Ми встигли проскочити у браму. Хана заревла, коли побачила, що ми втекли від неї. Скільки ж у тому реві було ненависті й розчарування! Так, і досі чую.
Він замовк і витер рота. Рука в нього тремтіла. Я бачив ПТСР[32] лише у фільмах на зразок «Володаря бурі», але тепер побачив наживо. Не знаю, чи давно те все діялось, але жах його не покинув, досі міцно тримав у лабетах. Мені не подобалося, що це я його змусив згадувати й розповідати, але я мав знати, в що влипаю.
— Чарлі, якщо зайдеш у мою комору, то в холодній шафі знайдеш пляшку ожинового вина. Я б не відмовився від маленької склянки, як ти не від того. І собі налий, якщо хочеш.
Я знайшов пляшку і хлюпнув йому в склянку. Міцний запах забродженої ожини сам по собі відбивав будь-яке бажання налити й собі, навіть якби я не мав здорового упередження проти алкоголю через історію з батьком. Тому я налив собі ще лимонаду.
Двома великими ковтками він вихилив майже все, що було в склянці, і важко зітхнув.
— Так краще. Ті спогади сумні й болючі. Майже ніч, ти, мабуть, стомився, тож час нам поговорити про те, що ти маєш зробити, щоб урятувати друга. Звісно, якщо не передумав іти.
— Не передумав.
— Ти ризикнеш життям і здоровим глуздом заради собаки?
— Вона — це все, що мені залишилося від містера Боудітча. — Повагавшись, я сказав усю правду: — І я її люблю.
— Дуже добре. Я розумію, що таке любов. Ось що ти повинен зробити. Слухай уважно. Ще день ітимеш — і прийдеш до будинку моєї кузини Клаудії. Якщо поквапишся, звісно. А коли доберешся…
Я слухав уважно. Так, наче від цього залежало моє життя. А вовки, що вили надворі, дуже прозоро натякали, що так воно і є.
12
Туалет у Вуді був надвірним нужником і сполучався зі спальнею коротким дощаним переходом. Коли я йшов тим переходом, тримаючи лампу (старовинну, не Колмана), щось гупнуло об стіну знадвору. Щось голодне, подумав я. Я почистив зуби без пасти й скористався вигодами. Мав надію, що Радар потерпить до ранку, бо виводити її надвір до світання я не збирався ні за які бублики.
Тут мені не довелося спати біля вогнища, бо була друга спальня. Укривало на маленькому ліжку, оздоблене оборками, було вигаптуване метеликами — майже напевно Дорина робота. А стіни пофарбовані в рожевий. Вуді розповів, що цією кімнатою користувалися Лія і Клаудія, коли гостювали в нього. Хоча Лії тут не було вже багато років.
— Тут вони такі, якими були, — сказав він. Обережно простягнув руку й узяв з полиці маленький овальний портрет у позолоченій рамці. Я побачив дівчину-підлітка й молоду жінку. Обидві вражали розкішною вродою. Вони стояли, обійнявшись, перед фонтаном, в ошатних сукнях, укладені зачіски прикрашені мереживом. У Лії були губи, якими вона всміхалась. І так, вигляд у них був як у королівських осіб.
Я показав на дівчину:
— Це Лія? До...?
— Так. — Так само обережно Вуді поставив портрет на місце. — До. Те, що нас спіткало, сталося невдовзі по тому, як ми втекли з міста. То був акт чистої злісної помсти. Вони були прекрасні, правда?
— Правда.
Я не зводив очей з усміхненої дівчинки й думав про те, що Ліїне прокляття вдвічі жахливіше, ніж сліпота Вуді.
— Чиєї помсти?
Він похитав головою:
— Не бажаю вести про це розмову. Жаль тільки, що не можу більше побачити цей портрет. Але жалощі — як врода. Марні. Най тобі добре спиться, Чарлі. Тобі треба рано вирушати в дорогу, якщо хочеш дістатися будинку Клаудії завтра до заходу сонця. Вона може розповісти більше. А якщо прокинешся вночі — або собака розбудить — не виходь надвір. У жодному разі.
— Я чудово це розумію.
— Добре. Я радий, що познайомився з тобою, юний принце. Усі друзі Адріана, як-то кажуть, мої друзі.
Він вийшов, крокуючи впевнено, але виставивши вперед руку, що, напевно, стало його другою натурою після років, проведених у пітьмі. Хотів би я знати, скільки їх було, тих років. Скільки часу минуло від сходження на трон Гогмагога і чистки, в якій було винищено його сім’ю? Хто цей Вбивця Польоту? Чи давно Лія була дівчинкою з усмішкою на вустах, яка сприймала процес харчування як належне? А чи тутешні роки такі самі, як у нас?
Стівен Вудлі — Вуді… як ковбой в «Історії іграшок». Мабуть, то звичайнісінький збіг, але я сумнівався, що збігом можуть бути вовки й цегляний будинок. А ще було те, що він сказав про міст через Румпу. Моя мати загинула на мості над Малою Румпл, і мене ледь не прикінчив тип, схожий на Румпельштільцхена. Невже я мав повірити, що і це — збіги?
Радар спала біля мого ліжка, і тепер, коли Вуді привернув мою увагу до хрипів і свисту в її диханні, я більше не міг перестати їх чути. Я думав, що це не дасть мені спати, або періодичне виття вовків. Але я довго йшов, тягнучи за собою возик. Заснув я майже одразу, спав без сновидінь і не прокидався, доки рано-вранці наступного дня Вуді не потряс мене за плече:
— Прокидайся, Чарлі. Я приготував нам снідання, і тобі треба вирушати одразу, як підживишся.
13
На столі стояла миска з гіркою яєчні-бовтанки, а в іншій мисці так само парувала гора копченої підсмаженої ковбаски. Вуді з’їв трохи, Радар з’їла трохи, а з рештою я впорався сам.
— Я поклав твої пожитки в Дорин возик і дещо додав — покажеш кузині, коли прийдеш до її дому. Щоб вона знала, що ти від мене.
— Мабуть, з інтуїцією в неї не дуже, так?
Він усміхнувся:
— Насправді вона сприйнятлива, і я зробив що міг, але нерозумно покладатися лише на такий спосіб спілкування. Тобі це може знадобитися згодом, коли твій похід увінчається успіхом і ти зможеш повернутися до свого казкового світу.
— А що це?
— Зазирни у свій наплічник, і побачиш. — Він усміхнувся, простягнув до мене обидві руки й узяв за плечі. — Нехай ти й не принц, Чарлі, але хоробрий хлопчина.
— Одного дня мій принц прийде, — майже проспівав я.
Він усміхнувся; на обличчі завирували хвилі зморщок.
— Адріан теж знав цю пісню. Він казав, що вона — з рухомої картини, яка оповідає казку.
— «Білосніжка і сім гномів».
Вуді кивнув:
— Також він казав, що оригінальна казка значно похмуріша.
«Та вони всі такі», — подумав я.
— Дякую вам за все. Бережіть себе. І Катріону.
— Ми бережемо одне одного. Ти запам’ятав усе, що я тобі розказував?
— Я думаю, так.
— А найважливіше?
— Слідувати за позначками містера Боудітча, рухатися тихо й покинути місто до темряви. Через нічних солдатів.