На кухні було повно старих приладів, плита — «Хотпойнт», раковина — керамічна з патьоками іржі від нашої жорсткої води, крани з тими старими ручками-шпицями, на підлозі лінолеум, такий вичовганий, що я не міг роздивитися візерунок. Але навкруги панувала ідеальна чистота. У сушарці стояла одна тарілка, одна чашка і лежав один комплект столового срібла — ніж, виделка, ложка. Це навіяло на мене смуток. На підлозі стояла чиста миска з написом «РАДАР», і від цього теж стало сумно.
Я пішов у туалет, не більший за комірчину. Там були тільки унітаз із піднятою кришкою та патьоками іржі й раковина, над якою висіла дзеркальна шафа. Я відчинив дверцята й побачив запорошені патентовані ліки, які виглядали так, наче припливли на Ноєвому ковчегу. На одному флаконі, що стояв на середній полиці, було написано «Емпірин». Узявши його, я побачив позаду маленьку гранулу-кульку. Подумав, що то ББ[6].
Радар чекала на кухні, бо в туалеті для нас обох місця не було. Я взяв з сушарки для посуду чашку й наповнив її водою з крана, а потім пішов назад коридором Старого Читва. Радар тупцяла назирці. Надворі вже гучніше й ближче завивала сирена. Містер Боудітч лежав, поклавши голову на передпліччя.
— З вами все в порядку? — спитав я.
Він підняв голову, щоб я побачив його спітніле обличчя й вимучені очі з темними колами.
— А схоже, що зі мною все в порядку?
— Не дуже, але я не знаю, чи варто вам приймати ці пігулки. На флаконі написано, що вони прострочені з серпня дві тисячі четвертого року.
— Дай мені три.
— Боже, містере Боудітч, може, вам усе-таки зачекати на швидку, вам зроблять…
— Просто дай мені їх. Те, що не вбиває, робить мене сильнішим. Та ти, мабуть, і не знаєш, хто це сказав? Сьогодні учнів нічого не вчать.
— Ніцше, — відповів я. — «Сутінки ідолів». Я в цій чверті слухаю всесвітню історію.
— От молодець. — Він узявся копирсатися в кишені штанів, хоча це викликало стогін, але він не зупинився, доки не вийняв важку зв’язку ключів. — Замкни двері, хлопче. Срібний ключ із квадратною ручкою. Парадні вже замкнені. Тоді віддаси мені.
Я зняв зі зв’язки срібний ключ і повернув зв’язку. Він поклав її в кишеню, знову застогнавши. Сирена вже була близько. Я сподівався, що їм більше пощастить з іржавим засувом, ніж мені. Інакше їм доведеться вибити хвіртку, зірвавши її з завіс. Я почав підійматися сходами, а потім глянув на собаку. Її голова лежала на землі, між лапами. Радар не зводила очей з містера Боудітча.
— А що буде з Радар?
Він знову зиркнув на мене промовисто — «ти від природи дурний».
— Вона може заходити через собачі дверцята й виходити, коли треба зробити свою справу.
«А ще ними може скористатися дитина чи дрібний дорослий, які захочуть пороздивлятися й щось поцупити», — подумав я.
— Так, але хто її годуватиме?
Мабуть, мені не треба вам розповідати, що перше моє враження від містера Боудітча не було добрим. Я думав, що він дратівливий буркотун, і не дивно, що живе сам-один: дружина просто вбила б його чи покинула. Та коли він подивився на пристаркувату німецьку вівчарку, я побачив щось інше: любов і розгубленість. Знаєте цю приказку — «бути в розпачі»? На обличчі містера Боудітча був написаний розпач. Йому, напевно, було страшенно боляче, але тієї миті всім, про що він міг думати, чим переймався, була його собака.
— Чорт. Чорт, чорт, чорт. Я не можу її залишити. Доведеться брати її в кляту лікарню.
Сирена під’їхала до хвіртки й стихла. Брязнули дверцята.
— Вам не дозволять, — сказав я. — Ви й самі знаєте.
Його губи стислися.
— Тоді я не поїду.
«Ще й як поїдете», — подумав я. А потім на думку спало інше. Тільки то була зовсім не моя думка. Звісно, моя, але за відчуттями здавалося інакше. «Ми уклали угоду. Покинь збирати сміття на узбіччі шосе. Ось де ти виконаєш свої зобов’язання».
— Добрий день! — закричав голос. — Тут медики, хтось може відчинити хвіртку?
— Дозвольте я залишу собі ключ, — сказав я. — Годуватиму її. Тільки скажіть, скільки давати і…
— Там є хтось? Вийдіть, або ми зайдемо самі!
— …і як часто.
Він сильно пітнів, і кола під очима стали ще темнішими, як синці.
— Впусти їх, поки не виламали, бляха, хвіртку. — Він хрипко й шумно зітхнув. — Як же я, курва, вляпався.
2
Чоловік і жінка, які стояли на тротуарі, були в куртках з написом «Швидка допомога окружної лікарні “Аркадія”». У них була каталка з купою всілякого оснащення. Вони обійшли мій наплічник, і чоловік щосили торсав засув. Так само безуспішно, як і я.
— Він за будинком, — сказав я. — Я почув, як кличе на допомогу.
— Добре, але я не можу цю штуку відчинити. Берися з того боку, малий. Може, в нас обох вийде.
Я взявся, і ми потягли. Засув зрештою стрімко полетів убік, прищемивши мені великий палець. Зопалу я практично не помітив, але вже до вечора більша частина нігтя почорніла.
Вони рушили вздовж стіни будинку, каталка підскакувала у високій траві, оснащення, складене в ній кучугурою, дрижало й ходило ходором. З-за рогу, накульгуючи, вийшла Радар. Вона гарчала і намагалася вселяти жах. Дуже старалася, але після всього збурення я бачив, що сил у неї не дуже багато.
— Лежати, Радар, — сказав я, і вона, вдячно глянувши на мене, лягла на пузо. Та все одно медики сторожко її обійшли.
Побачивши містера Боудітча, який розтягнувся на сходах, вони заметушилися, щоб розвантажити своє приладдя. Жінка заспокійливо прокоментувала: мовляв, усе наче не так уже й погано, вони щось вколють, щоб йому стало комфортніше.
— Він уже дещо прийняв, — сказав я і вийняв з кишені пляшечку емпірину. Чоловік-медик оглянув її й присвиснув:
— Боже, та вони столітньої давності. Вся ефективність давно з них випарувалася. Сі-Сі, демерол. Двадцять вистачить.
Радар повернулася. Задля годиться загарчала на Сі-Сі, підійшла до хазяїна й заскавчала. Боудітч погладив їй голову складеною ківшиком долонею, а коли прибрав руку, собака притулилася до нього на сходах.
— Ця собака врятувала вам життя, сер, — сказав я. — Їй не можна в лікарню, але й голодною залишати не можна.
Я тримав у руці срібний ключ від задніх дверей. Він дивився на нього, поки Сі-Сі робила йому укол, якого він наче й не помітив. Він знову хрипко зітхнув.
— Гаразд, хіба в мене є вибір, чорт забирай? Їжа для неї — у великому пластиковому відрі в коморі. За дверима. Дай їй миску о шостій вечора і ще миску о шостій ранку, якщо мене залишать на ніч. — Він зиркнув на медика-чоловіка. — Залишать?
— Не знаю, сер. Це не в моїй компетенції.
Він розгортав манжету для вимірювання тиску. Сі-Сі подивилася на мене промовисто: так, його залишать на ніч, і це лише для початку.
— Миску о шостій сьогодні, миску о шостій зранку. Зрозумів.
— Не знаю, скільки там їдла у відрі лишилось. — Очі в нього вже затуманювалися. — Докупити можеш у «Пет Пентрі». Вона їсть «Оріджен Ріджіонал Ред». Ніякого м’яса і перекусів. Хлопець, який знає, хто такий Ніцше, може це, мабуть, запам’ятати.
— Запам’ятаю.
Медик накачав манжету, і побачене йому не сподобалося.
— Сер, ми перекладемо вас на каталку. Я Крейґ, а це Сі-Сі.
— Я Чарлі Рід, — сказав я. — А це містер Боудітч. Не знаю його імені.
— Говард, — озвався містер Боудітч. Вони нахилилися, щоб його підняти, але він попросив зачекати. Узявся за голову Радар обома руками й зазирнув їй в очі. — Будь хорошою дівчинкою. Я скоро приїду.
Заскімливши, вона його лизнула. По його щоці скотилася сльоза. Може, від болю, але я сумнівався.
— Гроші — в коробці для борошна на кухні, — сказав він. А потім його очі на мить проясніли і губи стислися. — Не так. Коробка для борошна порожня. Якщо…