Я відповів, що не боюся. Сказав, якщо я не можу зрозуміти значення слова з контексту, то шукаю в телефоні. Це її начебто задовольнило.
— Оце почитай, — вона вручила мені пошарпану книжку в паперовій обкладинці, підклеєну скотчем. — Побачимо, чи злякаєшся. Бо мене вона налякала до всирачки.
Та книжка називалася «Поклик Ктулху», і оповідання в ній дуже сильно мене перелякали, особливо «Щури у стінах». А ще там було багато незрозумілих слів, які треба було шукати, типу «тернистий» і «злосмородний» (ідеальне слово на позначення того, що я відчув біля того бару). Нас поєднав горор, може, тому що ми були єдині шестикласники, ладні продиратись — і то залюбки — крізь хащі Лавкрафтової прози. Понад рік, поки батьки Дженні не розлучились і вона не переїхала з матір’ю в Де-Мойн, ми вголос читали одне одному ті оповідання й вірші. Ми також переглянули кілька фільмів, знятих за мотивами його оповідань, але фільми були туфта. У жодному не показали, яка насправді масштабна уява була в письменника. І яка до офігіння темна.
Крутячи педалі в бік обнесеного муром міста Лілімар, я збагнув, що це мовчазне зовнішнє кільце занадто нагадує одну з темних казок ГФЛ про Аркгем і Данвіч. Опинившись у контексті цієї та інших оповідок про потойбічні жахіття (ми перейшли до Кларка Ештона Сміта, Генрі Каттнера та Августа Дерлета), я осягнув, що так лякає і позбавляє самовладання в порожніх вулицях та будинках. У Лавкрафта було для цього влучне слівце — eldritch[33].
Ми перетнули кам’яний міст через висохлий канал. Великі щури нишпорили в смітті, такому старючому, що годі сказати, чим воно було до того, як перетворилося на сміття. Навскісні кам’яні стіни каналу мали на собі сліди чорнувато-бурої гидоти, яку Лавкрафт, поза сумнівом, назвав би «нечистотами». А запах, що здіймався від потрісканої засохлої чорної грязюки? Лавкрафт написав би «смородливий».
Ці слова поверталися на згадку. Це місто їх відродило.
На протилежному боці каналу будівлі купчилися ще тісніше. Між ними були не провулки чи проходи, а тріщини, крізь які людині довелося б протискатися боком… і хтозна, що там чатує на протискальця? Ці порожні споруди нависали над вулицею, наче випиналися над трайком і затуляли все, крім зигзагу білого неба над головою. Я почувався так, наче за мною стежать не лише з тих чорних вікон без шибок, а й самі вікна, що гірше. Тут сталося щось невимовно жахливе, я був цього певен. Монструозне і — так — eldritch. Джерело сіризни може бути десь попереду, в місті, але відчувалася його дія вже тут, на цих покинутих вулицях.
Окрім спостереження, закрадалося відчуття, що за мною хтось іде. Кілька разів я рвучко розвертав голову, намагаючись помітити, хто (чи що) скрадається там по наших слідах. Але не побачив нікого, крім ворон та вряди-годи — щурів, які, мабуть, поверталися в гніздо чи колонію в тінях вистеленого грязюкою рову.
Радар теж це відчувала. Кілька разів вона загарчала, а одного разу, озирнувшись, я побачив, що вона сидить, тримаючи лапи на краю плетеного кошика, й дивиться назад, у той бік, звідки ми приїхали.
«Нічого, — подумав я. — Ці вузькі вулиці й занепалі будинки покинуті. У тебе просто мандраж. І в Радар теж».
Ми підійшли до іншого мосту через інший спорожнілий канал, і на одній з його колон я побачив дещо підбадьорливе — ініціали АБ, ще не повністю вкриті інкрустаціями чахлого жовто-зеленого моху. Годину-дві скупчення будинків застувало мені міський мур, але на мості я чітко його побачив, гладенький, сірий, щонайменше сорок футів заввишки. Посередині видно було гігантську браму з товстими опорами хрест-навхрест, наче з матового зеленого скла. Мур і браму було видно тому, що більшість будівель між тим місцем, де я стояв, і муром розсипалися на шматки внаслідок бомбардування — принаймні такий це мало вигляд. Так чи інак, тут стався якийсь катаклізм. Кілька обвуглених димарів стирчали, як вказівні персти, кілька будинків уціліли. Один був схожий на храм. Інший був довгий, з дерев’яними стінами, під бляшаним дахом. Перед ним стояв червоний тролейбус без коліс, поглинутий блідими бур’янами.
Два дзвони, що сповіщали про полудень («Хані пора хавати», — подумав я), лунали менш ніж дві години тому, а це означало, що я доїхав набагато швидше, ніж сподівалася Клаудія. Денного світла ще було вдосталь, але наміру наближатися до брами того дня я не мав. Мені треба було перепочити й зібратися з думками… якщо можливо.
— Думаю, ми приїхали, — сказав я Радар. — Не «Голідей-Інн», звісно, але годиться.
Я об’їхав покинутий тролейбус і наблизився до складу. Двері в ньому були великі, підйомні. Колись веселий червоний їхній колір вицвів до чахло-рожевого, а поряд були менші двері на людський зріст. На фарбі було нашкрябано ініціали АБ. Вони покращили мені настрій, як і ті, на колоні мосту, але ще більше підбадьорило те, що відчуття повзучої приреченості вивітрилося. Може, тому що будинки залишилися позаду, я відчував навколо простір і знову бачив небо; але не думаю, що річ була в цьому. Зникло відчуття, яке Лавкрафт міг назвати «стародавнім злом». І згодом, невдовзі після трьох вечірніх дзвонів, я з’ясував чому.
3
Двері заввишки з людину не відчинялися, доки я не натиснув як слід плечем, а потім розчахнулися так швидко, що я ледь не ввалився всередину. Радар гавкнула з кошика. У приміщенні складу було темно і пахло затхлістю, але не «мефітично». У напівмороці бовваніли ще два тролейбуси, червоно-блакитні. Без сумніву, в цьому сараї вони простояли багато років, але від впливу стихій були захищені, тож фарба збереглась і тролейбуси мали ледь не веселий вигляд. З їхніх дахів стирчали «роги», тому я припустив, що колись вони їздили на дротах, що подавали струм. Якщо так, то тих дротів давно не було. За всю поїздку я не побачив жодного. На одному тролейбусі вгорі спереду старомодним шрифтом було виведено слово УЗБЕРЕЖЖЯ. На другому — ЛІЛІМАР. Неподалік виднілися стоси оббитих залізом коліс із товстими дерев’яними спицями та коробки з іржавими інструментами. Також я побачив ряд ламп у формі торпеди на столі, який стояв біля дальньої стіни.
Знову гавкнула Радар. Я вийшов і забрав її з кошика. Вона трохи похитнулася, та потім пошкутильгала до дверей. Обнюхала їх і зайшла всередину без будь-яких вагань.
Я спробував відчинити великі підйомні ворота, ті, що, мабуть, слугували для тролейбусів, але вони не піддалися. Залишивши менші двері відчиненими, щоб проникало світло, я перевірив лампи. Скидалося на те, що це буде темна нічка для принца Шарлі та його відданого друга Радар, бо олії в їхніх резервуарах давно не було. А триколісному велосипеду Клаудії доведеться переночувати надворі, бо менші двері були для нього завузькі.
Дерев’яні спиці запасних коліс для тролейбусів були сухі й потріскані. Я знав, що зможу наламати достатньо дерева для багаття, а татова запальничка «Зіппо», якою він підкурював люльку, була зі мною, але розкладати багаття всередині я не збирався. Занадто легко було уявити, як іскри падають на старі тролейбуси й підпалюють їх, а тоді в нас не залишиться прихистку, крім храмоподібної споруди. А в неї був надто ненадійний вигляд.
Я вийняв дві бляшанки сардин і трохи м’яса, яке спакувала Дора. Поїв, запив колою. Радар від м’яса відмовилася. Спробувала сардину, але впустила на запилюжену дерев’яну підлогу. Раніше її радувало Дорине печиво з меляси, тому я спробував нагодувати її ним. Вона понюхала і відвернулася. Джеркі теж не пішли.
Я погладив її по морді з боків:
— Що ж мені з тобою робити, мала?
«Рятувати, — подумав. — Якщо зможу».
Я пішов до дверей, бо хотів ще раз роздивитися мур, що оббігав місто. А потім мене осяяло. Покопирсавшись у наплічнику, я знайшов кілька останніх пеканових коржиків у пакеті на замочку під своїм ні до чого не придатним айфоном. І запропонував їй одненький. Радар обережно понюхала, взяла в зуби і прожувала. І ще три, а потім відвернулася.
Краще, ніж нічого.
4