Бабега на краденому (в чому я анітрохи не сумнівався) троні була страшелезно потворною. З того місця за висохлим фонтаном, де я заховався, важко було розібрати, яка завбільшки вона насправді. Мій зріст шість футів і чотири дюйми. Але мені здавалося, що навіть навсидячки вона перевищить мене футів на п’ять. Тобто це означало, що навстоячки зріст Хани мав становити не менше двадцяти футів.
Коротше кажучи, справжня гігантеса.
На ній була сукня, схожа на циркове шатро, того ж таки королівського пурпурового кольору, що й подушки, на яких вона сиділа. Вона сягала їй аж до литок, схожих на стовбури дерев. На пальцях (кожен був завбільшки з мою руку) тіснилися низки перснів. Вони мерехтіли в приглушеному денному світлі, а якби надворі зовсім розпогодилось, то палахкотіли б вогнем. Темно-каштанове волосся важким клоччям спадало їй на плечі й на груди, що здіймалися припливною хвилею.
Лише сукня вказувала на її жіночу стать. Уся шкіра на обличчі бугрилася гидкими наростами й здоровенними гнійниками. Чоло перетинала тріщина з червоними запаленими краями. Одне око запливло, друге вибалушилось. Верхня губа задерлася до гачкуватого носа, відкриваючи зуби, заточені так, що вони перетворилися на ікла. А найбільший жах викликало півколо з кісток навколо трону — найімовірніше, людських.
Радар закашляла. Я повернувся до неї, опустив голову, майже торкаючись її лоба, і зазирнув їй у вічі.
— Цить, дівчинко, — прошепотів я. — Лежи тихенько, будь ласка.
Радар знову закашляла, потім змовкла. Вона все ще тремтіла. Я трохи рухнувся назад, і її знову почав душити кашель, ще гучніший, ніж досі. Мабуть, тут би нас і заскочили, якби Хана в цей момент не вжарила пісні:
Мені спало на думку, що це вже з якоїсь іншої опери, а не з казок братів Ґрімм. Вона правила своєї — схоже, це була пісенька штибу «Сто пляшок пива» з безліччю куплетів, — і мені це якраз грало на руку, бо Радар усе ще бухикала. Я заспокійливо гладив собаку по грудях і животу, а Хана горлала щось про «Джо, не бійся» і «штурхай, гупай» (я вже готовий був почути «встроми мені його в дупу»). Я все погладжував Радар, Хана й далі репетувала, аж забемкали полуденні дзвони. Тут, майже під стінами палацу, від їхнього бемкання аж вуха закладало.
Звук покотився далі. Я сподівався, що Хана підведеться й рушить до своєї кухні. Але ж ні. Натомість вона взялася двома пальцями за фурункул на підборідді, завбільшки з лопату, й здушила його. Звідти чвиркнув струмінь жовтуватого гною. Вона зібрала його в долоню, обдивилась і жбурнула на вулицю. Потім вбарложилась зручніше. Я боявся, що Радар ось-ось знову закахикає. Собака лежала мовчки, але поки що. Рано чи пізно це мало статися.
«Співай! — благав я подумки. — Співай же, гергепо ти почварна, поки моя собака знову не почала кашляти і наші кістки не опинились серед отих, які ти, ледаряко паскудна, навіть не зволиш поприбира…»
Та замість співати вона звелась на ноги — і немов гора стала дибки. Я пригадав з математики просте співвідношення і скористався ним, щоб визначити її зріст навстоячки, але недооцінив довжину її ніг. Висота проходу між двома половинами її будинку мала бути десь футів із двадцять, але Хані доводилось нахилятися, щоб там пройти.
Зіп’явшись на ноги, вона висмикнула сукню зі щілини в дупі й розгуркотілася потужним пердінням, що ніяк не змовкало. Це нагадало мені сольну імпровізацію тромбона з улюбленого батькового інструментального хіта «Північ у Москві»[35]. Мені довелось затиснути рота руками, щоб не розреготатися. Не зважаючи на те, що це може викликати напад кашлю в Радар, я зарився обличчям у мокре хутро на її боці й видихнув здушене ха-ха-ха. Заплющивши очі, я чекав, що Радар знову закашляється або що здоровенна ручища Хани вчепиться в мою горлянку й відкрутить мені голову.
Нічого такого не сталося, тож я визирнув із-за іншого боку цоколя фонтана, і саме вчасно, щоб побачити, як Хана важко гупає, прямуючи до правої частини свого будинку. Її габарити були просто неймовірні. Вона спокійнісінько могла заглядати у вікна верхнього поверху. Розчахнула здоровенні двері, й назовні вирвались пахощі м’ясного варива. На запах було наче смажена свинина, але в мене з’явилось моторошне відчуття, що то зовсім не свинина. Хана нахилилась і ввійшла всередину.
— Ану годуй мене, виродку ти кастрований! — зарепетувала вона. — Моя хоче їсти!
«Саме тоді ти маєш рушати», — сказала Клаудія. Чи якось так.
Я заліз на триколісний велосипед і поїхав до проходу, зігнувшись над кермом, достоту як велогонщик на останньому кілометрі Тур де Франс. Перед заїздом у прохід я кинув погляд ліворуч, де стояв трон. Обгризені кістки були маленькі, очевидно дитячі. На одних виднілися хрящі, на інших — волосся. Даремно я туди подивився, краще б цього не робив. Та чи завжди нам вдається утримуватись від хибних вчинків? Ой не завжди.
2
Прохід був завдовжки футів вісімдесят, прохолодний і вогкий, викладений замшілими кам’яними блоками. В кінці його виднілося яскраве світло, і мені здавалось, що коли я виїду на площу, то таки побачу сонце.
Ба ні. Саме тоді, коли я, припавши до керма, здолав прохід, хмари поглинули чудову цятку блакиті, і навколо знову запанувала монотонна сірість. Від того, що я побачив далі, забило дух. Ноги зісковзнули з педалей, і триколісник, трохи проїхавши за інерцією, став. Я опинився на краю великої відкритої площі. Вісім доріжок з восьми напрямків звивалися й закручувалися спіраллю. Колись їхнє покриття мінилося різнобарв’ям: вгадувалися зелений, блакитний, пурпуровий, синій, червоний, рожевий, жовтий, помаранчевий кольори. Тепер всі вони зблякли. Врешті, подумалось мені, вони стануть такими ж сірими, як і все в Лілімарі й далеко за його межами, в Емпісі. Вигини цих доріжок нагадували гігантський, колись веселий дитячий вітрячок. Уздовж звивистих доріжок стояли стовпи, прикрашені вимпелами. Давно — скільки ж це років минуло? — вони, мабуть, виляскували й тріпотіли на вітрі, ще не отруєному смородом гнилі й тліну. А тепер безвольно звисали, стікаючи дощовою водою.
У центрі цієї величезної спіралі височіла ще одна статуя метелика з розбитими крилами й головою. Розтрощені рештки були купою навалені навколо постаменту, на якому стояла статуя. Далі виднілася ширша доріжка, яка вела до задньої частини палацу з трьома темно-зеленими шпилями. Я легко уявив собі людей — емпісаріанців, які колись заповнювали ці звивисті доріжки, зливаючись своїми окремими групками в єдиний натовп. Вони сміялися, добродушно штовхалися, наперед смакуючи майбутню розвагу; одні несли обіди в пакунках і кошиках, інші зупинялись, щоб купити щось у продавців на виніс. Подарунки для дітей? Прапорці? Авжеж! Запевняю вас, я все це майже бачив, ніби сам там був. А чом би й ні? Я теж бував частиною таких натовпів у ті пам’ятні вечори, коли випадала нагода побачити «Вайт Сокс»[36], а одного незабутнього недільного вечора — навіть «Чикаго Берс»[37].
Я бачив вигнутий фортечний вал із червоного каменю, який височів над задньою частиною палацу (можна сказати: над цією частиною палацу, бо вона розтяглася вусібіч аж ген-ген, куди сягало око). Цей вал був обставлений високими стовпами, на вершках яких містились видовжені пристрої, схожі на піддони. Тут проводились ігри, за якими жадібно спостерігали величезні людські маси. Я був у цьому впевнений. Публіка ревіла. Нині ж звивисті доріжки й головний вхід зяяли пусткою, сповнені привидів, як і решта цього населеного привидами міста.
35
Мова йде про джазове аранжування пісні «Підмосковні вечори», яке в 1961 році зробив відомий англійський джазмен Кенні Болл (1930—2013).