— Сер, — перебила Сі-Сі, — треба вже вас везти до…
Він зиркнув на неї і попросив трохи помовчати. А тоді знову подивився на мене:
— Якщо доведеться докупити мішок корму, купи за свої. Я тобі потім віддам. Зрозумів?
— Так.
Але зрозумів я ще дещо. Навіть під дією сильної наркоти містер Боудітч знав, що сьогодні чи завтра ввечері він не повернеться.
— Ну гаразд. Піклуйся про неї. Вона все, що в мене є. — Він востаннє погладив Радар, почухав за вухами, а потім кивнув медикам. Коли вони його підняли, він глухо скрикнув крізь міцно стиснуті зуби, а Радар загавкала.
— Хлопче?
— Так.
— Не здумай нишпорити.
Відповіддю я це не удостоїв. Крейґ і Сі-Сі припідняли каталку, коли завертали за ріг будинку, щоб не надто його трясти. Я підійшов і подивився на розсувну драбину в траві, потім підняв погляд на дах. Подумав, що він міг чистити ринви. Чи намагався.
Підійшовши до сходів, я сів. Сирена перед хвірткою знову завелася. Спочатку вона вила голосно, та дорогою донизу пагорбом до клятого мосту потроху стихала. Радар нашорошила вуха в бік цього звуку. Я спробував її погладити. А коли вона не вкусила й навіть не загарчала, погладив знову.
— Тепер ми з тобою вдвох на хазяйстві, дівчинко, — сказав я.
Радар поклала морду на мій черевик.
— Навіть не подякував, — сказав я їй. — Що за бука.
Але насправді я не сердився, бо це було неважливо. Мені не потрібна була подяка. Я сплачував свій борг.
3
Я зателефонував татові і ввів його в курс справи, коли огинав ріг будинку, сподіваючись, що мій наплічник ніхто не поцупив. Але він не просто був на місці. Хтось із медиків завдав собі клопоту перекинути його через хвіртку. Тато спитав мене, чи може він чимось допомогти. Я відповів, що ні, я залишуся тут і трохи повчуся до шостої, коли настане час годувати Радар, а потім повернуся додому. Він сказав, що заїде взяти китайської їжі, побачимося вдома. Я сказав йому, що люблю, а він відповів: «Я тебе так само».
Я виловив у наплічнику замок для велика. Подумав, чи не перенести «Швінн» через паркан до будинку, а потім плюнув і просто заблокував його біля хвіртки. Я відступив на крок і ледь не перечепився через Радар. Вона дзявкнула і сахнулася.
— Вибач, маленька, вибач.
Я став навколішки й простягнув руку. За секунду-дві вона сторожко підійшла, обнюхала й легенько лизнула. От вам і Куджо Страхітливий.
Я пішов на задній двір, вона не відставала. Отоді я й помітив прибудову. Подумав, що то сарай для інструментів, бо автівка туди ніяк не могла поміститися. Хотів був сховати туди покинуту драбину, але вирішив не турбуватися, бо на дощ наче не збиралося. Як я потім з’ясував, міг марно протягти її близько сорока ярдів, бо на дверях висів велетенський замок, а решту ключів містер Боудітч забрав із собою.
Я відчинив двері, впустив нас, знайшов старомодний вимикач, такий, що повертається, і рушив коридором Старого Читва на кухню. Там світло давала стара люстра з матового скла, схожа на антураж зі знімального майданчика старого фільму з тих, які тато дивився по TCM. Кухонний стіл був накритий картатою клейонкою, потертою, але чистою. Я вирішив, що вся та кухня — як у старому кіно. Здавалося, ще мить — і сюди прогулянковим кроком зайде містер Чіпс[7] у мантії та бонеті. А може, Барбара Стенвік скаже Дікові Павеллу, що він саме вчасно зайшов на келишок. Я сів за стіл. Радар залізла під нього і вмостилася з негучним дамським кректанням. Я сказав їй, що вона хороша, і вона постукала хвостом.
— Не хвилюйся, він скоро повернеться. — «Може», — подумав я.
Я розклав підручники, порозв’язував задачі з математики, потім встромив у вуха навушники й прослухав завдання з французької на наступний день, поп-пісню «Rien Qu’une Fois», що означає щось типу «Лише раз». Не зовсім моя музика, я більше люблю класичний рок, але то була одна з тих пісень, які з кожним прослуховуванням западають у душу дедалі більше. А тоді починають нав’язливо крутитися в голові, і ти їх ненавидиш. Я прослухав її тричі, потім підспівував, бо цього від нас вимагатимуть на уроці:
Je suis sûr que tu es celle que j’ai toujours attendиe…
Після одного куплету я випадково глянув під стіл і побачив, що Радар дивиться на мене з прищуленими вухами та виразом, підозріло схожим на жаль. Мене він розсмішив.
— З постійної роботи краще не звільнятися, правда?
Стукіт хвостом.
— Не звинувачуй мене, це завдання таке. Хочеш послухати ще раз? Ні? Я теж.
На столі зліва від плити я помітив чотири одинакові контейнери для сипучих, вишикувані в ряд, з написами «ЦУКОР», «БОРОШНО», «КАВА» і «ПЕЧИВО». Я був голодний як вовк. Вдома я б уже зазирнув у холодильник і переполовинив його вміст, але звісно, я був не вдома й туди не потраплю ще — глянув на свій годинник — цілу годину. Тому було вирішено подивитися, що в банці для печива, бо на нишпорення це не тягне. У банці було повно пеканового пісочного і политих шоколадом зефірних штучок. Я вирішив так: оскільки я няньчу собаку, то містер Боудітч не помітить, якщо візьму одненьке. Або два. Навіть чотири. Тут я змусив себе зупинитися, хоч це й було важко. Пісочне печиво було дуже смачне.
Кинувши погляд на контейнер для борошна, я згадав, як містер Боудітч сказав, що там гроші. Потім його погляд змінився — порізкішав. «Не зважай. Коробка для борошна порожня». Мовляв, забув.
Мені кортіло зазирнути, і відносно нещодавно я б так і вчинив, але ті часи були в минулому. Я знову сів і розгорнув підручник з усесвітньої історії.
Продершись крізь важкий матеріал, присвячений Версальському договору та репараціям Німеччини, я знову подивився на свій наручний годинник (той, що висів над раковиною, не йшов), і вже була за чверть шоста. Я вирішив, що це вже досить близько, а значить, можна погодувати Радар.
Двері біля холодильника, за моїм здогадом, мали вести в комірчину, і я вгадав. Там витав приємний запах комори з харчами. Я смикнув за шнурок, щоб увімкнути лампочку, і на якийсь час геть забув про годування Радар. Крихітна кімнатка від стелі до підлоги й від стіни до стіни була напхана консервами та крупами. Тушонка «Спам», консервована квасоля, сардини, солоні крекери, суп «Кемпбеллз»; макаронні вироби й соус до них, пляшечки виноградного і журавлинового соусу, слоїки з желе й джемом, бляшанки з овочами, десятки, а то й сотні бляшанок. Містер Боудітч надійно підготувався до апокаліпсису.
Радар заскімлила — «про собачку не забудь». Я зазирнув за двері, й там стояв пластиковий контейнер з її сухим кормом. У ньому могло вміститися десять-дванадцять галонів, але корм заледве прикривав дно. Якщо містер Боудітч залишиться в лікарні на кілька днів, а то й на тиждень — доведеться докупити.
Мірна чашка лежала в контейнері. Я наповнив її й висипав гранули в тарілку з іменем. Радар охоче підійшла, повільно махаючи хвостом. Вона була стара, але добре попоїсти любила.
— А тепер відпочивай, — сказав я, натягуючи куртку. — Будь хорошою дівчинкою, завтра вранці побачимося.
Але така довга розлука нам не судилася.
4
Ми з татом від пуза натопталися китайської їжі, і я йому в деталях розповів про свою денну пригоду. Оповідь почалася з Боудітча на сходах, плавно перетекла в коридор Старого Читва й закінчилася на коморі Судного Дня.
— Барахольник, — кивнув тато. — Я на таке надивився свого часу, особливо після смерті барахольника. Але ти кажеш, що в домі чисто?
Я кивнув:
— Принаймні на кухні. Є місце для всього, і все на місці. На старих флакончиках з ліками в маленькому туалеті була пилюка, але більш ніде її не бачив.
— Машини нема.
— Нє-а. І в сараї для інструментів для неї немає місця.
— Певно, продукти він замовляв з доставкою. І авжеж, є ще «Амазон», він до 2040 року стане світовим урядом, якого так бояться праві. Цікаво, де містер Боудітч бере гроші й скільки в нього їх залишилося.