На уроках історії в п’ятому класі ми з однокласниками будували замок із кубиків Лего. Нам це здавалось радше розвагою, ніж навчанням, та зрештою це все ж виявилось навчанням. Я й досі пам’ятав чимало архітектурних елементів і тепер упізнавав їх, підходячи ближче: аркбутани, турелі, зубчасті стіни з бійницями, парапети, навіть те, що могло бути підземною галереєю. Але вони були якісь неоковирні, як і все в Лілімарі. Сходи химерно (й безглуздо, наскільки я міг судити) вели всередину і навколо якихось дивних мухомороподібних наростів з прорізаними віконцями без скла. Це могли бути сторожові пости або ж казна-що інше. Деякі сходові марші перехрещувалися, нагадуючи мені гравюри Ешера з хитромудрими оптичними ілюзіями. Ось я моргнув, і сходовий марш перевернувся. Знову моргнув — і сходи вже повели праворуч і вгору.
Гірше того, здавалось, що весь цей палац, абсолютно позбавлений симетрії, ще й рухається, наче замок Хаула[38]. Я не бачив чітко, як саме це відбувається, бо мені було важко утримувати всю картину в очах… чи в голові. Сходи були різного кольору, як оті звивисті доріжки, що, певно, мало налаштовувати на веселий лад, але загалом було відчуття чогось незбагненного, наче це й не палац зовсім, а якась мисляча істота з іншопланетним розумом. Я знав, що мною рухає моя ж уява (ні, я цього не знав), але я був дуже радий, що позначки містера Боудітча привели мене до стадіону й оті кафедральні вікна не витріщалися прямо на мене. Я не впевнений, що зміг би витримати їхній зелений погляд.
Я поволі їхав широкою під’їзною дорогою, час від часу колеса велосипеда натикалися на камені, зсунуті з місця. Задня частина палацу загалом являла собою глуху кам’яну стіну. Тут була низка великих червоних дверей — вісім чи дев’ять — і бозна-колишній затор фургонів: виднілося чимало перевернутих і кілька розбитих вщент. Уява легко малювала, як їх трощить Хана — чи то від люті, чи просто зі спортивного інтересу. Очевидно, саме сюди сходились і з’їжджалися всі, хто займався постачанням, і навряд чи багатії та королівські особи сюди потикалися. Тут снував простий народ.
На каменюці неподалік від місця, де колись щось вантажили й розвантажували, я угледів вицвілі ініціали містера Боудітча. Мені зовсім не хотілося стовбичити тут під самим палацом, хоч би й під глухою стіною, бо я напевне бачив, що він ворушиться. Пульсує. Перекладина літери «А» вказувала ліворуч, тож я з’їхав з головної дороги, щоб іти за цією стрілкою. Радар знову кашляла, і дуже сильно. Коли я заривався обличчям в її хутро, щоб приглушити свій сміх, то помітив, що воно мокре, холодне й сплутане. Чи хворіють собаки на пневмонію? Я вирішив, що це дурне запитання. Певно, що кожна істота, яка має легені, може підхопити цю болячку.
Наступні ініціали привели мене до ряду з шести чи восьми аркбутанів. Я міг би пройти під ними, але вирішив цього не робити. Вони були такі ж темно-зелені, як і вікна башти, можливо, зовсім і не кам’яні, а з якогось скла. Важко було повірити, що скляні підпірні арки можуть витримувати неймовірне навантаження цієї величезної споруди, котра здіймалася високо в небо, але саме на скло й був схожий матеріал, з якого вони були зроблені. І я знову побачив усередині чорні вусики-щупальця, які млосно звивались один навколо одного, повільно піднімаючись і опускаючись. Ці аркбутани були схожі на ряд дивних зелених і чорних лавових ламп, а звивисті чорні вусики нагадали мені фільми жахів — «Чужий» та «Піраньї», — і я пошкодував, що колись їх подивився.
Я вже подумував, чи не обійти мені навколо палацу (що означало потрапити під потрійний погляд тих шпилів), коли натрапив на такий собі альков. Він ховався між двома глухими стінами, які розходилися в різні боки літерою «V». Тут були лавочки, які оточували маленький басейн, затінений пальмами — дивина, але так було. Пальми затуляли те, що містилося далі в цьому алькові, але над ними здіймався стовп заввишки з сотню футів, увінчаний стилізованим сонцем. Воно мало обличчя, а очі бігали туди-сюди, як очі-маятники годинника «Kit-Cat Klock». Праворуч від басейну містер Боудітч написав свої ініціали на каменюці. Перекладина цієї літери «А» не була стрілкою; цього разу стрілка стирчала з вершини літери. Я ніби чув, як містер Боудітч каже: «Повний вперед, Чарлі, і не марнуй часу».
— Тримайся, Радусю, ми майже прийшли.
Я поїхав у тому напрямку, куди вказувала стрілка, і опинився по правий бік гарненького невеличкого басейну. Не було жодної потреби зупинятися й зазирати туди, приклавши долоні до очей, особливо тоді, коли те, по що я прийшов, було так близько, але саме так я і вчинив. І хоч яким страхітливим було те, що я там побачив, я не шкодую про свій вчинок. Це все змінило, хоч мені знадобилося ще чимало часу, щоб повністю усвідомити вирішальне значення того моменту. Іноді ми дивимось, бо маємо щось запам’ятати. Іноді саме найжахливіші речі дають нам силу. Тепер я це знаю, але тоді в моїй голові крутилася лише одна думка: «О Боже, та це ж Аріель».
У тому басейні — колись, мабуть, втихомирливо-блакитному, а тепер мулистому й тьмяному через процеси розкладення — лежали рештки русалки. Але то була не Аріель, диснеївська принцеса, дочка короля Тритона й королеви Афіни. Ні, не вона. Точно не вона. Не було ані іскристо-зеленого хвоста, ані блакитних очей, ані вогняної гриви рудого волосся. Не було також симпатичного маленького фіолетового ліфчика. Схоже, колись ця русалка була білявкою, але тепер майже все її волосся випало й плавало на поверхні води. Її хвіст, колись, певно, зелений, нині став безживно-сірим, як і шкіра. Губи зникли, оголивши коло маленьких зубів. Замість очей зяяли порожні западини.
Однак колись вона була вродлива. Я був у цьому впевнений так само, як і в існуванні отих щасливих натовпів, які раніше приходили сюди дивитися на ігри чи розваги. Вродлива й жива, сповнена щасливої, невинної магії. Колись вона тут плавала. Це був її дім, і люди, які довго добиралися сюди, щоб потрапити в цю кишенькову оазу, дивилися на неї, а вона дивилась на них, і тоді в них відновлювались сили, вони немов підкріплялись і освіжались. А тепер вона була мертва, і в тому місці, де риб’ячий хвіст переходив у людський тулуб, стирчав залізний стержень, а з рани випирався клубок сірих нутрощів. Про її колишню красу й грацію можна було лише здогадуватись. Вона була така ж мертва, як будь-яка дохла риба в акваріумі, що спливла на поверхню, примарно виблискуючи збляклими кольорами. Перетворилась на потворний труп, який частково зберігся завдяки холодній воді. А справжня потвора — Хана — жила собі й далі, співала, перділа й жерла своє отруйне їдло.
«Прокляті, — думав я. — Всі прокляті. Зло спіткало цю нещасну країну». Це не була думка Чарлі Ріда, але це була правдива думка.
Я відчував, як усередині закипає ненависть до Хани — не тому, що це вона вбила русалоньку (я подумав, що ця велетка могла би просто розірвати її на шматки), а тому, що вона, Хана, жива. І стоятиме на заваді моєму поверненню додому.
Радар знову закашлялась, та так сильно, що я почув, як позаду заскрипів кошик. Я перервав свої роздуми над бідолашним трупом і поїхав навколо басейну до стовпа з сонцем нагорі.
3
Сонячний годинник займав ту частину алькова, де літера «V», утворена глухими стінами, звужувалась. Перед ним на залізному стовпі виднілася вивіска з написом. Вицвілий, але ще розбірливий напис попереджав: «НЕ ЗАЛАЗЬ! УБ’Є!» Сам диск мав футів двадцять у діаметрі, що складало, якщо я не помилився в розрахунку, приблизно шістдесят футів по колу. На дальній стороні я побачив ініціали містера Боудітча. Хотів добре їх роздивитися. Вони привели мене сюди, і тепер, коли я тут, ці останні ініціали могли підказати правильний напрямок повороту сонячного годинника. Проїхати туди на триколіснику Клаудії просто через диск було неможливо, бо годинник по краю був облямований короткими чорно-білими кілками заввишки близько трьох футів.
Радар закашлялась, похлинулась і знову закашлялась. Вона важко дихала й тремтіла, одне око запливло і злиплося, друге дивилося на мене. Шерсть на ній скуйовдилась, і мені стало видно — мимоволі — яка вона стала хирлява й худа, достоту кістяк. Я зліз із триколісника й витяг її з кошика. Я відчував, як вона конвульсивно здригається: затремтить і розслабиться, затремтить і розслабиться.
38
Мова йде про найвідоміший фантастичний роман британської письменниці Діани Вінн Джонс (1934—2011) «Мандрівний замок Хаула», уперше опублікований 1986 року.