Я спіткнувся об свої дурні ноги, втримав рівновагу, побіг далі. Настала повна темрява, проте ворота були світлішого відтінку сірого, ніж стіна, і мені було видно, що вони трохи поближчали. Я подумав, що якщо зможу бігти далі, то в нас є шанс.
У мене закололо в боці, спочатку несильно, але потім біль поширився далі. Пройшов через груди й прохромив пахву. Волосся, мокре і брудне, ляпало по лобі. Рюкзак гупав по спині — баласт. Я зняв його й кинув у кущі ожини біля будинка з башточками, оточеного смугастими червоно-білими стовпами, увінчаними кам’яними метеликами. Ці монархи поки що вціліли, мабуть, тому що були надто високо — не дістатися без драбини.
Я знову спіткнувся, тепер уже об клубок тролейбусних дротів, знову втримався на ногах і побіг далі. А ті все наближались. Я згадав про револьвер 45-го калібру містера Боудітча, однак якщо він навіть і спрацює проти цих потороч, їх все одно забагато.
Потім сталося дивовижне: раптом мої легені наче поглибшали, кольки в боці зникли. Я ніколи не бігав настільки довго, щоб відчути друге дихання, але кілька разів це траплялось під час довгих велосипедних поїздок. Я знав, що це ненадовго, але надовго й не треба було. Тепер ворота були всього ярдів за сто попереду. Я ризикнув ще раз глянути через плече й побачив, що осяйний загін нічних солдатів припинив погоню. Я знову втупився вперед і рвонув ще швидше, закинувши голову назад і щосили допомагаючи собі стиснутими в кулаки руками, дихаючи глибоко, як ніколи. Навіть обігнав Радар ярдів на тридцять. Потім вона знову мене наздогнала й зазирнула в обличчя. Тепер на морді вже не було радісного вишкіру: «Хіба ж не весело, га?» — її вуха були міцно притиснуті до голови, навколо карих очей залягли білі кола. Вигляд у неї був нажаханий.
Аж ось і ворота, нарешті.
Я набрав повні груди повітря й закричав:
— ВІДЧИНІТЬСЯ ІМЕНЕМ ЛІЇ З РОДУ ҐАЛЛІЄНІВ!
Старовинний механізм під воротами ожив зі скреготом, який потім перейшов у глибокий гуркіт. Ворота затремтіли й почали відчинятись, рухаючись по своїй прихованій доріжці. Але ж повільно! Я злякався, що надто повільно. Чи зможуть нічні солдати вийти з міста, якщо ми проскочимо у ворота? Я здогадувався, що не зможуть, бо їхні моторошні блакитні аури згаснуть, а самі вони розсиплються… або розтануть, як та Лиха відьма з Заходу[39].
Дюйм.
Два.
Я бачив крихітний шматочок зовнішнього світу, де є вовки, але нема ось таких людей, що спливають примарним блакитним світлом, і нема гнилих рук, які вилазять із цвинтарної землі.
Я озирнувся і вперше як слід розгледів їх: двадцять чи й більше чоловіків з темно-бордовими губами кольору засохлої крові і пергаментно-блідими обличчями. Вони були в якихось химерних просторих штанях і сорочках, що скидались на армійську форму. Оте блакитне світло струменіло з очей, лилося вниз, оповиваючи тіла. У них були обличчя як у звичайних людей, однак напівпрозорі. Під ними виднілися черепи.
Вони бігли на нас, залишаючи за собою бризки блакитного світла, які тьмяніли й згасали. Я не думав, що вони встигнуть. Були вже дуже близько, але я сподівався, що ми таки втечемо.
Три дюйми.
Чотири.
О Господи, як же повільно.
Потім пролунав звук якогось старовинного пожежного дзвона — ДЗЕНЬ-ДЗЕ-ЛЕНЬ-ДЗЕ-ЛЕНЬ, — і загін блакитних людей-скелетів розділився: десять-дванадцять ліворуч, решта — праворуч. Шляхом Ґаллієнів мчала якась подоба електромобіля, схожа на величезний гольфмобіль або на присадкуватий автобус із відкритим верхом. Спереду, пересуваючи туди-сюди ручку керма, сиділа людина (я навмисне вживаю це слово) з сивим волоссям, яке спадало по обидва боки страшного напівпрозорого обличчя. То був чоловік, худий і високий. Позаду нього юрмились інші, їхні блакитні аури перекривались і стікали на мокрий тротуар, наче химерна кров. Водій кермував просто на мене, збираючись притиснути до воріт. Зрештою, я вже запізнився… а ось собака ще могла встигнути.
— Радар! Біжи до Клаудії!
Вона не поворухнулася, тільки дивилась на мене з жахом.
— Біжи, Радусю! Заради Бога, БІЖИ!
Я скинув рюкзак, бо він промок, обважнів і заважав бігти. Револьвер містера Боудітча — ні. Я не міг перестріляти значну кількість нічних солдатів, щоб не датися їм у руки, але й віддавати його їм теж не збирався. Я розстебнув ремінь кобури з декоративними накладками й швиргонув у темряву. Якщо вони хочуть мати цей револьвер, їм доведеться вийти за межі міста-фортеці, щоб знайти його. Потім я сильно плеснув Радар по заду. Мене облило блакитне світло. Я знаю, що можна змиритися зі смертю, бо в той момент я це зробив.
— БІЖИ ДО КЛАУДІЇ, БІЖИ ДО ДОРИ, ТІКАЙ!
Вона кинула на мене останній ображений погляд — ніколи цього не забуду — і прослизнула в щілину, яка дедалі ширшала.
Мене вдарило з такою силою, аж швиргонуло на ворота, які й досі рухались; але не настільки сильно, щоб роздушити об них. Я бачив, як сивий нічний солдат різко перехилився через кермо. Бачив його простягнуті руки, кістки пальців, які просвічувались крізь жир сяючої шкіри. Бачив вічний оскал його зубів і щелепи. Я бачив блакитні струмені якоїсь жахливої живлющої сили, які ринули з його очей.
Тепер ворота відчинились так, що я міг протиснутись. Я вирвався з чіпких пальців істоти й покотився до щілини. На мить побачив Радар, яка стояла в темряві в кінці Шляху Королівства й озиралась. Сподіваючись. Я рвонувся до неї, простяг руку. І тоді жахливі пальці стиснулись у мене на горлі.
— Ні, маленький, — прошепотів нічний солдат-зомбі. — Ні, ціленький. Ти прийшов до Лілі без запрошення і тут залишишся.
Він нахилився ближче — усміхнений череп під серпанком блідої шкіри. Ходячий скелет. Решта почали підступати, звужуючи коло. Один вигукнув якесь слово — мені здалося, що Елімар, поєднання Емпіс і Лілімар, але тепер я знаю, що це не так. Ворота почали зачинятися. Мертва рука стиснулась, перекриваючи мені повітря.
«Біжи, Радар, біжи й бережи себе», — подумав я і відключився.
Розділ двадцятий
Durance Vile. Хеймі. Час годівлі. Верховний Володар. Допит
1
Радар бореться з бажанням побігти назад до нового хазяїна, повернутися до воріт, стрибнути на них і дряпати передніми лапами, щоб заскочити в них. Проте вона цього не робить. Вона отримала накази й біжить їх виконувати. Відчуває, що здатна бігти всю ніч, але їй не доведеться цього робити, бо вона може сховатися в безпечному місці, якщо зуміє туди потрапити.
Лясь-лясь.
Вона мчить усе далі й далі, пригинаючись до землі. Місячного світла ще не видно, вовки не виють, але вона чує, що вони недалеко. При місячному світлі вони нападуть, і вона відчуває, що світло ось-ось з’явиться. Якщо все і станеться, то вона битиметься. Вони можуть напасти на неї всі разом, але вона битиметься до кінця.
Лясь-лясь.
— Прокидайся, малий!
Місяці вислизають крізь розпанахану хмару, менший — у вічній погоні за більшим, і перший вовк заводить свою пісню. Але онде попереду червоний вагон і укриття, де вони з Чарлі ночували, коли вона ще була хвора, і, встигнувши туди добігти, вона прослизне всередину, якщо двері досі відчинені. Їй здається, що він не зачинив їх до кінця, але вона не впевнена. Це було так давно! Якщо так, вона стане на задні лапи й зачинить їх передніми. Якщо ні, то притулиться до них спиною і битиметься, поки стане сил.
Лясь-лясь.
— Ти що, хочеш іще раз хавчик проґавити? Нє, нє!
Двері прочинені. Радар проштовхується в щілину і…
ЛЯСЬ!
2
39
Персонаж «Чарівника країни Оз». Коли Дороті випадково облила цю відьму водою, та просто розтанула.