Цей ляпас нарешті порушив мій сон, і я розплющив очі, помалу вбираючи поглядом якесь непевне, тьмяне світло і когось, хто стояв наді мною на колінах. Його волосся розсипалось по плечах, він був такий блідий, що на якусь мить я подумав: це той нічний солдат, який кермував електромобілем. Я різко сів. Спалах болю рвонув у голові, а за ним — хвиля запаморочення. Очі в чоловіка розширились, і він відсахнувся. І він таки був людиною, а не блідою істотою, оповитою аурою блакитного світла, яке витікає з очей. Із цих очей нічого не витікало, навколо них виднілися синці, але це були людські очі, а його волосся було темно-каштанове, майже чорне, а не сиве.
— Не заважай йому здихати, Хеймі! — вигукнув хтось. — Він, чорт, уже тридцять перший! Вони ніколи не дійдуть до шістдесяти чотирьох, ті дні давно минули! Ще один, і тоді почнеться!
Хеймі, якщо це було його ім’я, озирнувся на голос. Усміхнувся, сяйнувши білими зубами на замурзаному обличчі. Він був схожий на самотнього тхорика.
— Просто намагаюсь сяк-так захистити свою душу, Аю! Типу люби ближнього свого! Кінець надто близько, хоч-не-хоч, а мусиш думати про вічність!
— Іди ти к бісу разом зі своєю вічністю, — сказав той, якого звали Ай. — Ось цей світ, потім трах-бах феєрверк, і все.
Я лежав на холодному, вологому камені. Над кістлявим плечем Хеймі було видно стіну з кам’яних блоків, які сочилися водою, з заґратованим віконцем десь під стелею. Між ґратами — безпросвітна пітьма. Я був у камері. «Durance vile[40]», — подумав. Не знаю, звідки взявся той вираз, навіть не був упевнений у його значенні. Знав тільки, що в мене жахливо боліла голова і що з рота чоловіка, який будив мене ляпасами, тхнуло так, наче там у нього здохла якась тваринка. О, а ще я, здається, намочив штани.
Хеймі нахилився дуже близько до мене. Я спробував відсунутись, але позаду були ґрати.
— Ти, по-моєму, сильний, пацан. — Щетина навколо рота Хеймі лоскотала мені вухо. Це було жахливо і водночас якось зворушливо. — Захищатимеш мене, як я тебе захищав?
Я хотів запитати, де я, але з рота прошелестіли тільки уривки звуків. Я облизнув губи. Вони були сухі й опухлі.
— Пити.
— Це можна.
Він метнувся до відра в кутку того, що, як я вже не сумнівався, було камерою… а Хеймі — моїм співкамерником. На ньому були подерті штани до гомілок, ніби в потерпілого в кораблетрощі. Сорочка була радше майкою. Голі руки виблискували в тьмяному світлі. Жалюгідно худі, але наче не сірі. Хоча при поганому освітленні важко було сказати напевно.
— Ти, чортів ідіот! — Це був хтось іще, не той, кого Хеймі називав Аєм. — Навіщо ж робити ще гірше? Тебе що, нянька в дитинстві головою додолу впустила? Той малий ледве дихав! Та сів би йому на груди й прикінчив би! І знову було б тридцять, як по маслу!
Хеймі й вухом не повів. Він узяв луджений кухоль з полиці над тим, що, як я вважав, було його сінником, і занурив у відро. Потім приніс його мені, притискаючи до дна палець, такий же брудний, як і він сам.
— Він дірявий, — пояснив Хеймі.
Мені було байдуже, бо я не збирався давати шанс вмісту кухля вилитись у дірку. Я схопив його і вихилив одним ковтком. Там ще був пісок, але мене це теж не хвилювало. То було блаженство.
— Відсмокчи в нього, поки ти там, чом би й ні? — пролунав іще чийсь голос. — Гарненько посмокчи, Хеймсе, це приведе його до тями, як батіг.
— Де я?
Хеймі знову нахилився до мене, намагаючись говорити по секрету. Його дихання викликало в мене відразу, від нього голова боліла ще сильніше, але я терпів, бо мав знати. Тепер, трохи очунявши та облишивши снити свій вимріяний сон про Радар, я дивувався, що досі живий.
— Малейн[41], — прошепотів він. — «Глибока Малейн». Десять… — якесь невідоме мені слово, — під палацом.
— Двадцять! — вигукнув Ай. — І ти більше не побачиш сонця, новенький! Ніхто з нас не побачить, звикай до цього!
Я взяв у Хеймі кухоль і рушив через камеру, почуваючись, як Радар у її найгіршій формі. Набрав повен кухоль, затулив пальцем дірочку в дні, куди витікала вода, і знову випив. Хлопець, який колись дивився класичні фільми на каналі ТСМ і робив онлайн замовлення на Амазоні, сидів у в’язниці. Її ні з чим не сплутаєш. Камери тяглися по обидва боки вогкого коридору. Газові лампи стирчали зі стін через кожні кілька камер і тихенько хурчали язичками синювато-жовтого полум’я. З обтесаної кам’яної стелі капала вода. Центральний прохід був у калюжах. Напроти мене здоровило в лахмітті, що віддалено нагадувало кальсони, помітив, що я на нього витріщаюсь, стрибнув на ґрати і почав їх трусити й верещати, вдаючи мавпу. Його голий торс був кремезний і волохатий, обличчя широке, лоб низький, він був страшний, як чорт… але не було в нього жодних ознак тієї повзучої потворності, яку я спостерігав на шляху до цього чарівного помешкання, а його гучний владний голос завжди був при ньому.
— Просимо, новенький! — Це був Ай — як я дізнався згодом, зменшена форма імені Айота. — Просимо до пекла! Коли настане час «Чесного двобою»… якщо настане… я вирву твою печінку й носитиму її замість капелюха. У першому раунді — тебе, а в другому — того, кого вони там виставлять проти мене! А до того — приємного відпочинку!
У кінці коридору біля дерев’яних дверей, оббитих залізом, голосно озвався інший в’язень, цього разу жінка:
— Тобі треба було залишитися в Цитаделі, хлопче! — й додала тихіше: — І мені теж. Краще вже померти від голоду.
Хеймі почимчикував у куток камери навпроти відра з водою, скинув штани й скоцюрбився над діркою в підлозі.
— У мене проблеми з животом. Мабуть, це ті шампіньйони.
— Що? Ти їх коли їв? Рік чи більше тому? — запитав Ай. — У тебе проблеми з животом, це точно, але гриби тут ні до чого.
Я заплющив очі.
3
Минав час. Помалу я почав оговтуватися. Відчував сморід бруду, вологи й газу зі слабких світильників. Чув, як з плюскотом падає вода, як ходять навколо в’язні, розмовляють одне з одним або самі з собою. Мій співкамерник сидів біля відра з водою, похмуро дивлячись на свої руки.
— Хеймі?
Він підвів голову.
— Хто такі цілі?
Він пирхнув від сміху, потім скривився і схопився за живіт:
— Це ми. Ти що, дурний? З неба впав?
— Вважай, що так.
— Сядь отут, біля мене. — І коли я завагався, додав: — Нє, нє, ти мене не бійся. Я не збираюсь лоскотати тобі яйця, якщо ти про це думаєш. Хіба одна-дві блохи на тебе перестрибнуть, ото й усе. За останні пів року я навіть ні разу напружитись не спромігся. Тельбухи-бо нікудишні.
Я сів поряд з ним, і він плеснув мене по коліну.
— Отак краще. Не люблю говорити для всіх вух. Не те щоб мало значення, що вони чують, ми всі риба в одному відрі, але я тримаюсь осібно — так мене вчили, — він зітхнув. — Хвилювання не на користь моїм кишкам, ось що я тобі скажу. Бачити, як цифри ростуть, ростуть і ростуть? Ото гидота! Двадцять п’ять… двадцять шість… тепер тридцять один. Але вони ніколи не дійдуть до шістдесяти чотирьох, тут Ай має рацію. Колись нас, цілих, було як цукру в лантусі, але нині лантух порожній, хіба лишилось кілька кристаликів.
Він сказав кристаликів? Чи щось інше? Мій головний біль загрожував повернутись, ноги боліли від ходьби, їзди на велосипеді й біганини, я втомився. Мене ніби випатрали.
Хеймі знову зітхнув, чим викликав напад кашлю. Він тримав руками живіт, доки напад минув.
— Хоча Вбивця Польоту і його… — дивне слово, яке мій розум не зміг перекласти, щось схоже на раггамункас, — і далі трясе лантух. Не заспокоїться, доки не витрясе к бісу кожного з нас. Але… шістдесят чотири? Нє, нє. Це буде останній «Чесний двобій», і я піду серед перших. Може, навіть першим. Заслаб, бачиш. Болячки обсіли, і їжа мені не йде.
Схоже, він згадав про мою присутність, про свого нового співкамерника.
— Але ти… Ай побачив, що ти дебелий. І, мабуть, швидкий при такій своїй силі.
41
Можливо, натяк на казку братів Ґрімм «Діва Малейн» про норовливу принцесу, яку за непослух заточили у високу башту, звідки вона врешті самотужки вибралась і поєдналась із коханим принцом.