Я хотів сказати йому, що не дуже швидкий, але передумав. Хай думає що хоче.
— Він тебе не боїться, Айота нікого не боїться, хіба тільки Руду Моллі та її сучу матір, але й працювати більше ніж потрібно він теж не хоче. Як тебе звуть?
— Чарлі.
Він ще стишив голос:
— І ти не знаєш, де ти? Чесно, без брехні?
«Durance vile», — подумав я.
— Ну, це в’язниця… підземелля… і я гадаю, що це десь під палацом… але оце й усе.
Я не збирався розповідати йому, чому я прийшов і кого зустрів дорогою. Тепер я приходив до тями, втомлений чи ні, і починав мислити розсудливо. Хеймі міг у мене щось вивідувати. Отримавши інформацію, він може обміняти її на якісь привілеї. «Глибока Малейн» була мало схожа на місце, де існують привілеї, — кінцева зупинка, так би мовити — але я не хотів ризикувати. Може, їм начхати на одну німецьку вівчарку, яка втекла з Сентрі, штат Іллінойс… а з іншого боку, може, й ні.
— Ти не з Цитаделі, еге ж?
Я похитав головою.
— Навіть не знаєш, де це, так?
— Так.
— Зелені острови? Деск? Може, один із Тайвосів?
— Жодне з цих місць.
— Звідки ж ти, Чарлі?
Я мовчав.
— Не кажи, — люто прошепотів Хеймі. — Це добре. Не кажи нікому з інших, і я теж не скажу. Якщо ти мене захищатимеш. Це було б розумно з твого боку. Бувають долі й гірші за «Глибоку Малейн», юначе. Можеш не повірити, але я знаю. Верховний Володар поганий, але те, що я знаю про Вбивцю Польоту, ще гірше.
— Хто такий Вбивця Польоту? А Верховний Володар хто?
— Верховний Володар — так ми називаємо Келліна, начальника нічних солдатів. Він сам тебе сюди притяг. Я стояв у кутку. Його очі…
У нашому кінці підземелля за оббитими залізом дверима почулося приглушене дзеленькання.
— Персі! — заревів Айота. Він стрибнув на свої ґрати й знову їх затрусив. — Хіба ж уже, бля, не час? Ходи-но сюди, Персі, старий друже, і подивимося, що там лишилось від твоєї мармизи!
Почувся грюкіт засувів — я нарахував чотири, — і двері відчинились. Спочатку з’явився візок, майже такий, яким зазвичай користуються в супермаркеті, але зроблений із дерева. Позаду нього стояв сірий чоловік, обличчя в котрого ніби розплавилось. У нього залишилось тільки одне око. Ніс ледве виглядав з напливу плоті. Рот був наче наглухо заварений, тільки з лівого боку виднівся маленький краплеподібний отвір. Пальці в нього так розплавились, що руки нагадували ласти. На ньому теліпались мішкуваті штани й така ж подоба сорочки. На шиї на петлі з сиром’ятної шкіри висів дзвоник.
Він став у дверях, схопив дзвоник і покалатав ним. Водночас він водив туди-сюди своїм єдиним оком.
— Хек! Хек! Хек, ии, ерзотники! — Порівняно з цим хлопцем, Дора була просто Лоуренсом Олів’є[42], який декламує Шекспіра.
Хеймі схопив мене за плече й потяг назад. Навпроти нас Ай також відступив. І всі в’язні — так само. Персі дзеленчав своїм дзвоником, доки не впевнився, що ми відійшли від ґрат далеко і не маємо змоги його вхопити, хоч я й не бачив причини, з якої хтось наважився б на таке. Він скидався на опікуна у фільмі про в’язницю, а опікуни не носять ключів.
Наша з Хеймі камера була найближчою до нього. Персі запустив руку в свій візок, витяг два добрячі шматки м’яса й пошпурив їх крізь ґрати. Я схопив мій на льоту. Хеймі потягся по свій, але промахнувся, і той ляпнувся на підлогу.
Тепер в’язні здійняли ґвалт навколо Персі. Один — згодом я дізнався, що то Фреммі, — поцікавився, чи не склеїлась, бува, у Персі дупа вже зовсім, і якщо так, то чи не довелося йому хезати ротом. Вони ревли, як леви в зоопарку під час годівлі. Хоча ні. Вили, як гієни. Левами вони не були, за винятком хіба що Айоти.
Персі повільно котив візок між камерами, хляпаючи мокрими сандалями (пальці в нього на ногах теж сплавились докупи), жбурляючи м’ясо ліворуч і праворуч. Поціляв він пречудово, байдуже що мав тільки одне око; жоден шматок м’яса не вдарився об ґрати і не впав у коридорну тванюку.
Я підніс свій шматок до носа й понюхав. Гадаю, я все ще перебував у казковому режимі, бо очікував чогось гнилого й огидного, можливо, навіть з личинками, але це був шматок біфштекса, який міг би прибути сюди з супермаркету «Хай-Ві» в Сентрі, хіба що без гігієнічної поліетиленової упаковки. Вогонь його ледь торкнувся (я згадав, як тато замовляв стейк у ресторані й просив офіціанта просто пронести його через теплу кімнату), але запаху вистачило, щоб слина залила мені рот, а в животі забурчало. Востаннє я нормально їв у дерев’яному будинку Клаудії.
Напроти мене на своєму сіннику, схрестивши ноги, сидів Ай і поглинав свій стейк. Червоний сік стікав на плетиво його бороди. Він побачив, що я на нього дивлюсь, і посміхнувся.
— Давай, малий, їж, поки ще маєш зуби. Бо я тобі їх тут-таки виб’ю.
Я їв. Стейк був пружний. Стейк був смачний. Кожен шматок викликав бажання кусати далі.
Персі дійшов до останньої пари камер. Він укинув туди м’ясо й почав задкувати до виходу, одним ластом калатаючи дзвоником, другим — штовхаючи візок, покрикуючи «Хек! Хек!», що, як я припустив, означало геть, геть. Схоже, нікому вже не хотілося його освистувати, тим більше квапити. Звідусіль долинало цмакання і чавкання.
Я з’їв усе, крім кільця жиру й хрящів, а потім — і це. Тим часом Хеймі куснув свій стейк кілька разів, а тоді сів на сінник і поклав їжу собі на кістляве коліно. Він спантеличено дивився на нього, немов чудуючись, чому йому не хочеться їсти. Побачив, що я дивлюсь, і простяг його мені:
— Хочеш? Їжа мене не любить, а я — їжу. Раніше, коли я працював на лісопилці, завжди обжирався з кращими з них. Мабуть, то таки були гриби. З’їси не той вид — і вони підсмажать тобі кишки. Оце зі мною і сталося.
Ще б пак я не хотів. У мене досі бурчало в животі, але мені вистачило стриманості, щоб запитати, чи він упевнений. Він відповів, що так, і я швиденько вхопив стейк, поки він не передумав.
Персі зупинився біля нашої камери. Тицьнув у мене розплавленою рукою:
— Еллі ое ее аии.
— Не розумію, — сказав я з повним ротом переважно сирого м’яса, але Персі знову позадкував і вийшов за двері. Він ще раз дзеленькнув своїм дзвоником, а потім замкнув двері засувами: один, два, три, чотири.
— Він сказав, що Келлін хоче тебе бачити, — переклав Хеймі. — Я не здивований. Ти цілий, але ти не такий, як ми. Навіть твій акцент не… — він змовк, очі розширились, наче йому сяйнула якась думка. — Скажи йому, що ти з Уллума! Це подіє! На північ від Цитаделі!
— Що таке Уллум?
— Релігійні фанатики! Вони говорять не так, як інші! Скажи, що ти ухилився від отрути!
— Не маю жодного уявлення, про що ти говориш.
— Хеймі, не кажи того, чого не слід! — вигукнув хтось. — Ти можевільний!
— Стули пельку, Стуксе! — крикнув Хеймі. — Цей хлопчина буде мене захищати!
Напроти через коридор підвівся Ай і вхопився за ґрати лискучими від жиру пальцями. Він усміхався.
— Може, ти й не божевільний, але ніхто не збирається тебе захищати, Хеймі. Захист жодному з нас не світить.
4
Для мене сінника не було. Я вже був зібрався забрати в Хеймі — він нізащо мене б не зміг зупинити, — а тоді раптом вразився: та про що я, чорт забирай, думаю, на кого перетворююсь! Я й так уже з’їв його пайку, але її принаймні мені запропонували. До того ж сира кам’яна підлога навряд чи завадила б моєму сну з огляду на те, як я почувався. Я прийшов до тями недавно, пробувши в забутті хтозна-скільки часу, але ніяк не міг прочуматись від сильної втоми. Я попив води з відра, а потім вклався туди, де, як припускав, була моя половина камери.
У сусідній камері сиділо двоє чоловіків: Фреммі та Стукс. Вони були молоді й на вигляд сильні. Не кремезні, як Айота, але сильні.
Фреммі:
— Дитятко йде спатоньки?
Стукс:
— Зовсім змори-и-и-лося?
«Еббот і Костелло[43] з “Глибокої Малейн”, — подумав я. — І треба ж, якраз у сусідній камері. От мені щастить!»
43
Американський дует коміків Бада Еббота і Лу Костелло, чия робота на радіо, кіно й телебаченні зробила їх найпопулярнішою комедійною командою 1940-х і 1950-х років і найбільш високооплачуваними артистами світу під час Другої світової війни.