— Не звертай на них уваги, Чарлі, — сказав Хеймі. — Спи. Це з усіма так буває. Після того як побуваєш у руках нічної варти, з тебе наче душу виймають. Вони висмоктують це з тебе. Вони висмоктують твою… як це…
— Життєву силу? — запитав я. Мені здавалось, ніби мої повіки занурили в цемент.
— Точно! Саме це і саме так! І цей Келлін власною персоною припер тебе сюди. Ти, мабуть, справді сильний, бо інакше цей падлюка зварив би тебе, як яйце. Я бачив, як це буває. О так, бачив!
Я хотів запитати, як довго він тут сидить, але тільки щось пробурмотів. Я рухався вниз. Згадав спіральні сходи, які привели мене сюди, і здалося, що я знову біжу ними, женучись за Радар. «Бережись тарганів, — думав я. — І кажанів».
— Уллум, на північ від Цитаделі! — Хеймі стояв наді мною на колінах так само, як тоді, коли я вперше прочумався в цьому задуп’ї. — Не забудь! І ти обіцяв, що захищатимеш мене, цього теж не забудь!
Я не міг згадати, щоб обіцяв йому подібне, але не встиг це сказати, бо провалився в сон.
5
Я прокинувся від того, що мене термосив Хеймі. Краще за ляпаси. Моє похмілля минуло. Саме так це можна було назвати, і те, як батько ранок за ранком терпів таке під час своїх запоїв, було поза межами мого розуміння. Ліве плече пульсувало від болю: мабуть, я розтяг його, впавши з постаменту; інші болі й ушкодження були набагато легші.
— Що… як довго я…
— Вставай! Це вони! Бережись гнучких палиць!
Я підвівся. Двері з нашого боку коридору відчинились і заповнились блакитним світлом. З нього вигулькнули троє нічних солдатів, високі й бліді в оточенні своїх аур. Скелети всередині їхніх тіл з’являлись і зникали, немов тіні від жалюзі в хмарний вітряний день. Вони тримали довгі палиці, схожі на застарілі автомобільні антени.
— Підйом! — гаркнув один. — Підйом, пора на тренування!
Двоє йшли попереду третього, розкинувши руки, наче проповідники, що вітають громаду на богослужінні. Коли вони рухалися коридором, двері камер з виском відчинялись, сиплючи дощем лусочок іржі. Третій зупинився і вказав на мене:
— Не ти.
Тридцять в’язнів вийшли в коридор. Хеймі розпачливо усміхнувся мені, на ходу ухиляючись від непорушної аури нічного солдата. Ай вишкірився, підняв обидві руки, зробив кола великими і вказівними пальцями, а потім наставив середні пальці на мене. Не зовсім схоже на «американську пташку», але я не сумнівався, що значення цього жесту те саме. Коли в’язні йшли коридором за першою парою нічних солдатів, я побачив двох жінок і двох темношкірих. Один із темношкірих був навіть більший за Айоту, з кремезними плечима й широким задом професійного футбольного захисника, але йшов повільно, опустивши голову, і перш ніж він вийшов у двері в кінці тюремного блока, я помітив, що він заточується. Це був Доммі. Жінок звали Джая та Еріс.
Той нічний солдат, що чекав, простяг до мене блідий палець і зігнув його гачком. Обличчя в нього було жорстке, а під ним то з’являвся то зникав череп, спалахуючи своїм вічним вишкіром. Махнувши палицею, він наказав мені йти поперед нього до дверей. Не встиг я пройти в них, як він сказав: «Зачекай», а потім: «Чорт».
Я зупинився. Праворуч зі стіни випав один газовий світильник. Він косо звисав зі свого металевого шланга під отвором, схожим на роззявлений рот, усе ще палаючи і вкриваючи кіптявою кам’яний блок. Коли солдат поправляв світильник, його аура зачепила мене. Я відчув, як усі м’язи ослабли, і зрозумів, чому Хеймі так старанно уникав цієї блакитної оболонки. Це було схоже на удар струмом від порваного шнура лампи. Я відступив на крок.
— Зачекай, чорт забирай, стій, я сказав!
Нічний солдат ухопив той світильник, на вигляд латунний. Він, мабуть, був розжарений, але солдат і знаку не подав, що йому боляче. Він пхав його назад у дірку. Світильник повисів секунду і знову випав.
— Чорт!
Мене накрило хвилею нереальності. Я в’язень підземелля, мене веде бозна-куди живий мертвяк, схожий на іграшкового Скелетора, яким я грався в дитинстві… і ця почвара, по суті, виконує хатню роботу.
Він знову схопив світильник і загасив його, накривши полум’я зігнутою долонею, потім відштовхнув поламану залізячку до стіни, де вона тихенько цокнула.
— Іди! Вперед, чорт забирай!
Він уперіщив по моєму хворому плечу гнучкою палицею. Мене наче вогнем обпекло. Це шмагання було принизливим і водночас бісило, та все ж так краще, ніж оте різке спустошливе знесилення, яке я відчув, коли мене зачепила його аура.
Я рушив далі.
6
Він ішов за мною довгим кам’яним коридором, зовсім поряд, але не настільки близько, щоб аура зачіпала мене. Ми проминули голландські двері[44], верхня частина яких була відхилена, випускаючи аромат смачної їжі. Неподалік пройшли чоловік і жінка. Він ніс двоє відер, вона — тацю, над якою здіймалася пара. Вони були в білому вбранні, але шкіра — сіра, а обличчя — якісь зів’ялі.
— Ворушись! — Мене знову вдарила гнучка палиця, цього разу в друге плече.
— Не бийте мене, пане. Я ж не кінь.
— Якраз таки кінь. — Голос у нього був дивний. Ніби в голосових зв’язках кишіла сила-силенна комашні. — Мій кінь. Скажи спасибі, що я не змушую тебе бігти галопом!
Ми пройшли повз камеру, повну начиння, назв якого я волів би не знати, однак знав: диба, «залізна діва», павук, ноші. На дощаній підлозі виднілися темні плями. Біля диби на задніх лапах стояв щур завбільшки з цуценя і глузливо шкірився на мене.
«Господи, — подумав я. — Христе Господи всемогутній».
— Раденький, що ціленький, га? — запитав мій наглядач. — Подивимось, як ти радітимеш, коли почнеться «Чесний двобій».
— А що це? — запитав я.
Замість відповіді я отримав черговий удар гнучкою палицею, цього разу по потилиці. Я мацнув там рукою — вона була вся в крові.
— Ліворуч, дитятко, ліворуч! Не сумнівайся, там не замкнено.
Я відчинив двері ліворуч і почав підніматися крутими й вузькими сходами, яким, здавалось, не буде кінця-краю. Я нарахував чотириста й збився. Знову почали боліти ноги, а тріщина на потилиці від гнучкої палиці аж палала.
— Гальмуєш, дитятко. Краще тримай темп, якщо не хочеш спробувати холодного вогню.
Якщо він мав на увазі ауру, яка його огортала, то я точно не хотів на неї нариватись. Я дерся далі, і саме тоді, коли моїм стегнам почали загрожувати корчі і ноги ось-ось мали підломитися, ми дісталися дверей аж угорі. На той час я вже ледве дихав. Чого не можна сказати про істоту позаду мене, що й не дивно. Адже вона була мертва.
Цей коридор був ширший, весь завішаний оксамитовими гобеленами — червоними, фіолетовими, синіми. Газові світильники були забрані в чепурненьке лампове скло. «Це житлове крило», — здогадавсь я. Ми проходили повз невеликі ніші, здебільшого порожні, і я подумав, чи не було там колись скульптур метеликів. У кількох стояли мармурові фігури оголених жінок і чоловіків, а в одній містилося надзвичайно жахливе щось із хмарою щупалець, які обсіли голову. Це нагадало мені Дженні Шустер, котра познайомила мене з улюбленцем Г. Ф. Лавкрафта — ручним монстриком Ктулху, також відомим як Той, Хто Чекає Внизу.
Ми пройшли, мабуть, з пів милі цим розкішно вбраним коридором. Десь під кінець простували повз дзеркала в золотих рамах, які стояли одне навпроти одного, через що мої відображення стали нескінченними. Я побачив, які брудні в мене обличчя й волосся після шалених спроб в останню мить вирватися з Лілімара. Шия була в крові. А ще я ніби опинився на самоті. Мій нічний солдат-наглядач не відбивався в дзеркалі. Там, де він мав бути, виднівся лише слабкий блакитний серпанок… а гнучка палиця, здавалось, плавала в повітрі сама по собі. Я озирнувся, щоб переконатись, що солдат і досі там, і палиця знову мене хльоснула по тому ж місцю на потилиці. Миттєво обпік біль.
44
Двері, розділені так, що нижня половина може лишатися зачиненою, коли верхня відчиняється. Цей тип дверей був поширений у Нідерландах у XVII столітті і з’являється на голландських картинах того періоду. Їх також часто зустрічали в голландських культурних районах Нью-Йорка та Нью-Джерсі до Американської революції.