Я теж думав про це. Думаю, що така цікавість цілком нормальна для людей, які були на волосину від банкрутства.
Тато підвівся:
— Я купив і привіз. А тепер маю ще попрацювати над документами. Ти прибираєш.
Я поприбирав, потім трохи потренувався грати блюзові мелодії на гітарі (я міг зіграти будь-що, але тільки в тональності мі). Зазвичай я захоплювався музикою до болю в пальцях, але не того вечора. Поставив «Ямаху» в куток і сказав татові, що прогуляюся до будинку містера Боудітча, подивлюся, як там Радар. Я весь час думав про те, що вона там геть сама. Може, собакам таке байдуже, а може, й ні.
— Добре, тільки не здумай приводити його сюди.
— Її.
— Гаразд, але слухати самотнє собаче виття о третій ночі мені нецікаво незалежно від потенційної статі собаки.
— Я не приведу її сюди.
Знати про те, що мені це спадало на думку, татові було не обов’язково.
— І не попадися в лапи Норману Бейтсу.
Я здивовано подивився на нього.
— Що? Ти думав, я не знаю? — він широко всміхнувся. — Той будинок прозвали Психодомом задовго до твого й твоїх друзів народження, малий герою.
5
Це викликало в мене усмішку, але гумор потроху вивітрився, коли я вийшов на ріг Соснової та Платанової. Будинок немов зачаївся на пагорбі, і його громаддя затуляло зірки. Я згадав Нормана Бейтса («Мамо! Так багато крові!») і пошкодував, що взагалі дивився той клятий фільм.
Принаймні засув на хвіртці тепер відсувався простіше. Перед тим як обходити будинок, я засвітив ліхтарик на мобільному. Промінь ковзнув по стіні, і я вмить про це пожалкував. Вікна були запорошені, наглухо затулені шторами зсередини. Ті вікна здавалися сліпими очима, які чомусь мене бачать і не схвалюють мого вторгнення. Я зайшов за ріг і вже крокував до заднього ґанку, коли раптом щось гупнуло. Злякавшись, я впустив телефон. І коли він падав, я угледів рухому тінь. Не закричав, але відчув, як стискається й підтягується мошонка. Я нерухомо застиг, бо тінь наступала на мене, але розвернутися й побігти не встиг, бо Радар запищала, тицьнулася носом у холошу моїх штанів і вже хотіла пострибати на мене. Але з хворою спиною та стегнами спромоглася лише на кілька невдалих випадів. А гупнули, певно, собачі дверцята, коли зачинялися.
Я опустився навколішки, обійняв її, однією рукою пестячи голову, а другою чухаючи під нашийником. Вона лизнула мене в обличчя й так щільно притулилася, що ледь не перекинула мене горілиць.
— Усе добре, — сказав я. — Тобі страшно тут було саменькій? Напевно.
І коли вона востаннє залишалася сама? Адже в містера Боудітча не було машини, а всі харчі привозили кур’єри. Якщо й залишалася, то ненадовго.
— Гаразд. Усе чудово. Ходімо.
Я підняв телефон, дав своїм яйцям секунду на нормалізацію в звичному місці, а потім пішов до дверей чорного ходу, а вона йшла так близько до мене, що головою раз у раз буцалася в коліно. Колись Енді Чен зустрівся перед цим будинком із собакою-монстром, як він сам розказував. Але відтоді спливли роки. Тут була лише налякана старенька псина, яка почула, що я наближаюсь, і вибігла крізь собачі дверцята мені назустріч.
Ми піднялися сходами заднього ґанку. Я відімкнув двері й скористався поворотним вимикачем, щоб освітити коридор Старого Читва. Глянув на собачі дверцята й виявив на них три шпінгалетики, по одному з кожного боку й ще один угорі. Нагадав собі їх замкнути, щоб Радар не пішла кудись гуляти. Заднє подвір’я, мабуть, було обгороджене так само, як і переднє, але я не був цього певен, а відповідальність за неї поки що лежала на мені.
На кухні я опустився перед Радар навколішки й потріпав її за щоки. Вона уважно подивилася на мене, нашорошивши вуха.
— Я не можу залишитися, але світла не вимикатиму, а завтра вранці повернуся й погодую тебе. Згода?
Вона заскімлила, лизнула мені руку й підійшла до миски. Та була порожня, але Радар кілька разів лизнула її й подивилася на мене. Сигнал був цілком зрозумілий.
— До ранку більше не буде, — сказав я.
Вона лягла й поклала морду на лапи, не зводячи з мене очей.
— Що ж…
Я підійшов до банки з написом «ПЕЧИВО». Містер Боудітч казав, ніякого м’яса і перекусів, тому я вирішив, що він міг мати на увазі м’ясні перекуси. Семантика — це дивовижно, правда? Я невиразно пам’ятав, що десь читав або чув, що в собак алергія на шоколад, тому взяв пісочне печиво з пеканом і відломив шматочок. Вона понюхала й делікатно взяла з моїх пальців.
Я сів за стіл, де раніше робив домашку, й подумав, що треба вже йти. Ну господи, це ж собака, не дитина. Нехай їй не подобається бути на самоті, але вона ж не залізе в шафку під раковиною і не нап’ється відбілювача.
Задзижчав мій телефон. Тато.
— Там усе нормально?
— Так, але добре, що я зайшов. Собачі дверцята були відчинені. Вона вийшла, коли почула мене.
Не треба йому розказувати, що, побачивши рухому тінь, я вмить згадав Дженет Лі[8] в душі, як вона кричала й виверталася від ножа.
— Це не твоя вина. Ти ж не міг про все подумати. Повертаєшся?
— Вже скоро. — Я подивився на Радар, яка дивилася на мене. — Тату, а може, мені…
— Не треба, Чарлі. Тобі завтра до школи. Це доросла собака. За ніч із нею нічого не станеться.
— Авжеж. Я знаю.
Радар підвелась, і на це було трохи боляче дивитися. Ставши нарешті на задні лапи, вона побрела в темряву кімнати, яка, мабуть, була вітальнею.
— Я побуду ще кілька хвилинок. Вона хороша.
— Добре.
Я закінчив дзвінок і почув тихе попискування. Радар повернулася з іграшкою в зубах. Я подумав, що то мавпочка, але вона була така пожована, що важко розібрати. Я досі тримав телефон у руці, тому зробив фотку. Вона принесла мені іграшку й кинула біля мого стільця. Її очі сказали мені, що я маю зробити.
Я злегка підкинув її на інший бік кімнати. Радар пошкутильгала за нею, підібрала, кілька разів попищала нею, щоб показати, хто тут головний, і принесла назад. Скинула її на підлогу біля мого стільця. Я уявив ту собаку в молодості: важча і значно рухливіша, кидалася за тією бідолашною старою мавпою (чи її попередницею) на повній швидкості. Так, як кинулася того дня до Енді, за його словами. Тепер же її бігальні часи в минулому, але вона старалася як могла. Так і уявляв, як вона думає: «Бачиш, як я вмію? Залишайся, я цілу ніч так можу!»
Але вона не могла, а я не міг залишитися. Тато просив повернутися додому, а якщо заночую тут, то навряд чи зможу нормально поспати. Забагато загадкових порипувань і стогонів, забагато кімнат, де може чаїтися будь-що… і підкрастися до мене, коли згасне світло.
Радар знову принесла пискучу мавпочку.
— Більше ні, — сказав я. — Відпочивай, дівчинко.
Я вже рушив був у бік заднього коридору, аж раптом мені стрелила одна ідея. Зайшовши в затемнену кімнату, де Радар знайшла свою іграшку, я пошукав навпомацки вимикач, сподіваючись, що ніщо (наприклад, зморщена мумія матері Нормана Бейтса) не вхопить за руку. Вимикач клацнув, коли я нарешті його знайшов.
Як і кухня, вітальня містера Боудітча була старомодна, але чиста. Там стояла канапа, оббита темно-коричневою тканиною. Вигляд у неї був такий, наче користувалися нею нечасто. Мабуть, сиділи здебільшого в м’якому кріслі, продавленому під старомодним плетеним килимком. Я бачив заглиблення, витоптане худими ногами-патиками містера Боудітча. На спинку було накинуто синю сорочку шамбре. Крісло стояло перед телевізором, що мав доісторичний вигляд. На ньому стирчала антена з рогами. Я сфоткав його на телефон. Не знав, чи такий старезний телевізор узагалі може працювати, але, судячи зі стосів книжок обабіч нього (на багатьох були наліпки з відривного блокнотика), ним особливо не користувалися, навіть якщо він ще в робочому стані. У дальньому кутку кімнати стояв плетений кошик, під зав’язку набитий собачими іграшками, і якби хтось хотів дізнатися, чи дуже містер Боудітч любить свою собаку, то це промовисто. Радар подибала через усю кімнату й витягла м’якого кролика. Принесла його мені, з надією зазирнула в очі.