— Іди! Іди, чорти б тебе вхопили!
Я йшов. Коридор закінчився біля масивних дверей, які, схоже, являли собою суцільний шмат червоного дерева, оббитий золотом. Нічний солдат постукав своєю гидотною палицею по моїй руці, а потім — по дверях. Я зрозумів натяк і постукав. Гнучка палиця цьвохнула згори вниз, розрізавши мені сорочку разом з плечем.
— Сильніше!
Я загрюкав кулаком. Кров струменіла по плечу й потилиці. З нею змішувався піт і ятрив рани. Я присягнувся подумки: «Не знаю, чи можеш ти здохнути, жалюгідна синя потворо, але якщо можеш і мені випаде шанс — задавлю тебе, падлюко».
Двері відчинились, за ними стояв Келлін, він же Верховний Володар.
Одягнений не в що-небудь, а в червоний оксамитовий смокінг.
7
Мене знову пронизало відчуття нереальності. Істота, яка вхопила мене за кілька секунд до того, як я міг би втекти, мала такий вигляд, ніби вискочила зі старого коміксу жахів: частково вампір, частково скелет, частково зомбі з «Ходячих мерців». Тепер сиве волосся, яке клаптями звисало навколо мертвотно-блідих щік, було ретельно зачесане назад, відкриваючи обличчя людини літньої, яка, втім, явно насолоджувалась розквітом рум’янощокого здоров’я. Губи в нього були повні. Очі, облямовані лагідними «зморшками усмішки», визирали з-під пишно-кошлатих сивих брів. Когось він мені нагадував, але я не міг згадати кого.
— А, — сказав він і усміхнувся. — Наш новий гість. Заходь, будь ласка. Аароне, можеш іти.
Нічний солдат, який мене привів, — Аарон — зам’явся. Келлін добродушно махнув йому. Той злегка вклонився, відступив і зачинив двері.
Я роззирнувся. Ми були у фоє, обшитому дерев’яними панелями. Далі — вітальня, яка нагадала мені клуб джентльменів з історій про Шерлока Голмса: стіни обшиті розкішними панелями, крісла з високими спинками, довгий диван оббитий темно-синім оксамитом. Кілька ламп кидали м’яке сяйво, і я б не сказав, що вони газові. Принаймні в цій частині палацу мала бути електрика. І, звісно ж, був отой електромобіль, котрий прорізав шлях серед загону нічних солдатів. Той, яким кермувало оце одоробло.
— Заходь, гостю.
Келлін повернувся до мене спиною, видно, не боячись, що я нападу. Він провів мене у вітальню, яка настільки відрізнялась від сирої камери, в якій я прокинувся, що мене затопила третя хвиля нереальності. Можливо, він не боявся тому, що в нього були очі на потилиці, які зирили з ретельно зачесаного (і досить бундючного) сивого волосся завдовжки до коміра. Мене б це не здивувало. На той момент мене вже б нічого не здивувало.
Два стільці з клубу джентльменів стояли один напроти одного біля столика, облицьованого кахлями з малюнком єдинорога, що гарцює. Якраз на заду єдинорога стояла мала таця з чайником, цукорничкою завбільшки з флакончик (я сподівався, що там цукор, а не білий миш’як), крихітними ложечками й двома чашками з трояндами по краях.
— Сідай, сідай. Чаю?
— Так, будь ласка.
— Цукру? На жаль, вершків немає. У мене від них нетравлення. Насправді, гостю, від їжі в мене нетравлення.
Він налив спочатку мені, потім собі. Я висипав половину вмісту флакончика собі в чашку, ледве стримуючись, щоб не висипати весь: раптом захотілося солодкого. Я підніс чашку до рота, потім завагався.
— Думаєш про отруту? — продовжував усміхатися Келлін. — Якби я хотів, то міг би наказати, щоб це зробили внизу, в «Малейн». Або ж позбувся тебе безліччю інших способів.
Я подумав про отруту, це правда. Але не це змусило мене завагатися. Зрештою, квіти, що облямовували чашку, не були трояндами. То були маки, і вони нагадали про Дору. Я всім серцем сподівався, що Раді знайде дорогу назад до цієї добросердої жінки. Я розумів, що шанси примарні, але ж ви знаєте, що кажуть про надію: це штучка з пір’ям[45]. Вона літає навіть для тих, хто сидить у в’язниці. Можливо, особливо для них.
Я підняв чашку за Келліна:
— Довгих днів і приємних ночей.
Я випив. Було солодко і смачно.
— Який цікавий тост. Ніколи такого не чув.
— Я перейняв його у батька.
Це було правдою. Я подумав: небагато з того, що я промовлю в цій розкішно обставленій кімнаті, буде правдою, але це — так. Він вичитав цей вираз в якійсь книжці чи ще десь, але я не збирався про це говорити. Можливо, та людина, якою я буцімто був, не вміє читати.
— Я не можу весь час називати тебе гостем. Як тебе звуть?
— Чарлі.
Я думав, він запитає прізвище, але він цього не зробив.
— Чарлі? Чарлі, — здавалось, він пробує ім’я на смак. — Ніколи не чув такого імені.
Він чекав, що я поясню своє екзотичне ім’я, яке було звичайнісіньким там, звідки я родом, і, не дочекавшись, запитав, звідки я.
— Уллум, — сказав я.
— А! Ото аж звідти? Так здалеку?
— Як скажете.
Він нахмурився, і я зрозумів дві речі. Перше: він такий же блідий, як і завжди. Колір на його щоках і губах — косметика. Друге: нагадує він мені Дональда Сазерленда[46], якого я часто бачив на каналі ТСМ і захоплено спостерігав, як він шляхетно старіє в численних фільмах від «Польового шпиталю» («M*A*S*H») до «Голодних ігор». І ще я помітив: блакитна аура нікуди не поділась, просто ледь помітна. Тоненький прозорий завиток у кожній ніздрі; крихітні язички полум’я в нижній частині кожного ока.
— Скажи-но мені Чарлі, а в Уллумі так прийнято — витріщатися на співбесідника? Можливо, це навіть ознака великої поваги?
— Вибачте, — сказав я і допив чай. На дні чашки залишилась плівочка цукру. Я насилу стримався, щоб не встромити туди брудний палець і вибрати її. — Для мене все це дивне. Ви дивний.
— Авжеж, авжеж. Ще чаю? Пригощайся і не шкодуй цукру. Його я теж не вживаю, а тобі, бачу, хочеться ще. Я багато бачу. Деякі дізнаються про це на своє горе.
Я не знав, скільки часу чайник простояв на столі перед моїм приходом, але чай досі був гарячий і навіть трохи парував. Мабуть, ще якась магія. Мені було байдуже. Вже осточортіла магія. Я просто хотів забрати свою собаку й піти додому. Хіба що… ота русалонька. Це було неправильно. І мерзенно. Мерзенно вбивати красу.
— Чому ти пішов з Уллума, Чарлі?
У запитанні була пастка. Я подумав, що завдяки Хеймі її уникну.
— Не захотів помирати.
— Га?
— Ухилився від отрути.
— Дуже розумно, я б сказав. А от прийти сюди було дурницею. Як ти вважаєш?
— Я ледь-ледь не втік, — сказав я.
І згадав ще одну татову приказку: «Ледь-ледь не в лік». Кожне запитання Келліна здавалося мені черговою міною, яку я мав обійти, щоб не підірватися.
— Скільки ще таких, які «ухилились від отрути», як ти кажеш? І чи всі вони були цілими?
Я знизав плечима. Келлін нахмурився і різко відставив свою чашку (чаю він майже не пив).
— Не раджу поводитись зі мною зухвало, Чарлі. Це було б нерозумно.
— Не знаю скільки.
Це була найбезпечніша відповідь, яку я міг собі дозволити, з огляду на те, що про цілих я знав лише, що вони не сіріють, не втрачають голосу й, очевидно, не гинуть, як сірі, від того, що їхні нутрощі плавляться, а дихальні шляхи закупорюються. Чорт, я й цього не знав напевно.
— Моєму господарю Вбивці Польоту не терпиться мати тридцятьох двох. Він дуже мудрий, але щодо цього поводиться трохи по-дитячому. — Келлін підняв палець. Ніготь був довгий і мав хижий вигляд. — Але, Чарлі, він поки не знає, що в мене вже є тридцять перший. Це значить, я можу тебе знищити, якщо захочу. Тож будь дуже обережний і відповідай на мої запитання правдиво.
Я кивнув, сподіваючись, що набрав вигляду напоумленого. Я й справді напоумився і вирішив бути дуже обережним. Що ж до того, щоб відповідати на запитання цього монстра правдиво… дзуськи.
— Під кінець там усе так переплуталось, — сказав я.
Я згадав про масове отруєння в Джонстауні[47]. Сподівався, що в Уллумі було подібне. Мабуть, це звучить жахливо, але я був упевнений, що зараз у цій приємній, гарно освітленій кімнаті на карту поставлено моє життя. Я це знав.
45
«Hope is the thing with feathers» — один із найвідоміших віршів видатної американської поетеси Емілі Дікінсон (1830—1886).
47
Наймасовіший випадок колективного самогубства в новій історії. 18 листопада 1978 року в сільській комуні у джунглях на північному заході Ґаяни здійснили колективне самогубство члени секти християнського проповідника Джима Джонса «Храм народів». Серед 913 жертв було 276 дітей. Були люди, котрі відмовились прийняти смертельну дозу ціаніду і були змушені це зробити під загрозою вбивства або застрелені. Джонс використовував «Храм народів», щоб розповсюджувати послання, в яких поєднувались елементи християнства з комуністичними й соціалістичними ідеями, а також ставився акцент на расовій рівності.