— Уявляю, що там робилось. Вони намагались молитвою вигнати сірість, а коли це не подіяло… а чого ти усміхаєшся? Ти вважаєш, що це смішно?
Я ж не міг йому розповісти про християнських фундаменталістів у моєму світі, що точно набагато далі, ніж Уллум, які вірять, ніби можна молитвами подолати гомосексуалізм.
— Це була дурість. Я вважаю дурість смішною.
Він навіть посміхнувся на це, і я помітив блакитний вогник, що причаївся в нього між зубами. «Які в тебе великі зуби, Келліне», — подумав я.
— Це сильно. Ти сильний, еге ж? Подивимось, що з цього вийде.
Я промовчав.
— Отже, ти втік, перш ніж вони влили тобі в горло свій коктейль із беладони.
Він ужив інше слово, а не коктейль… але мій мозок моментально розпізнав сенс того, що він сказав, і зробив заміну.
— Так.
— Ти і твоя собака.
Я сказав:
— Вони б її теж убили.
І чекав, що він скаже: «Ти не з Уллума, там нема собак, ти все вигадуєш на ходу». Натомість він кивнув:
— Так, мабуть. Мені розповідали, що вони вбивали коней, корів, овець.
Він замислено дивився у свою чашку, потім різко підвів голову. Очі в нього посиніли й заблищали. З них зривалися нетривкі електричні сльози, бігли по зморшкуватих щоках, і на якусь мить я побачив, як під його шкірою мерехтить кістка.
— Чому сюди? Навіщо було йти в Лілі? Кажи мені правду, бо я проверну твою довбану голову на твоїй довбаній шиї! Ти здохнеш, витріщаючись на оті двері, в які зайшов, на своє нещастя!
Я сподівався, що завдяки правді моя голова ще хоч якийсь час побуде на своєму місці.
— Вона була стара, а там ходили чутки про якесь кам’яне коло, що… — я покрутив пальцем в повітрі, — що могло б знову зробити її молодою.
— І це подіяло?
Він знав, що подіяло. Якщо він, прориваючись на своєму електромобілі крізь загін нічних солдатів, не бачив, як вона бігла, то бачили інші.
— Так.
— Тобі пощастило. Сонячний годинник небезпечний. Я думав, що вбивство Ельзи в її басейні покінчить із його силою, але стара магія вперта.
Ельза. Отже, таким було ім’я Аріель у цьому світі.
— Я б міг послати кількох сірих, щоб вони розбили його молотами, але Вбивця Польоту має це схвалити, а він поки що цього не зробив. Думаю, це Петра нашіптує йому. Вона любить той старий сонячний годинник. Ти знаєш, на що здатна магія, Чарлі?
Я думав, що вона здатна на що завгодно — наприклад, дозволяє таким безталанним мандрівникам, як я, відвідувати інші світи, — але похитав головою.
— Вона дає людям надію, а надія небезпечна. Як ти вважаєш?
Я хотів сказати, що надія — це штучка з пір’ям, але вирішив тримати це при собі.
— Не знаю, пане.
Він посміхнувся, і на якусь мить я чітко побачив, як під губами проблиснула гола щелепа.
— Зате я знаю. Ще б пак. Що ще, крім надії на щасливе потойбічне життя, сподвигло мешканців твоєї нещасної провінції отруїти себе і своїх тварин, тоді як їхні молитви виявились нездатними повернути сірість навспак? Ось у тебе були приземлені надії, саме тому ти й утік. Тепер ти тут, а це таке місце, де для таких, як ти, всі надії помирають. І якщо не віриш у це зараз, то повіриш потім. Як ти пройшов повз Хану?
— Почекав, а потім ризикнув.
— Не тільки сильний, а й хоробрий! І треба ж тобі! — Він нахилився вперед, і я відчув його запах: сморід старої гнилі. — Ти ж не тільки через собаку наважився прийти в Лілімар, хіба не так? — Він підняв руку, демонструючи довгий ніготь. — Кажи правду, а то я переріжу тобі горло.
Я бовкнув:
— Золото.
Келлін махнув рукою, відхиляючи цю версію:
— У Лілі золото на кожному кроці. Трон, де Хана сидить, пердить і куняє, теж із золота.
— Не міг же я потягти трон, правда ж, пане?
Це його розсмішило. Звук був жахливий, схожий на клацання сухих кісток. Він зупинився так само різко, як і почав.
— Я чув… може, то й брехливі чутки… що там були такі маленькі золоті гранули…
— Скарбниця, авжеж. Але сам ти його ніколи не бачив?
— Ні.
— Ніколи не приходив на ігри й не витріщався на нього у скло?
— Ні.
Це вже був слизький шлях, бо я дуже приблизно уявляв, що він мав на увазі. І чи то не пастка.
— А Темний Колодязь? Невже про нього говорять навіть в Уллумі?
— Ну… так.
Мене кинуло в піт. Якщо допит триватиме ще, я точно наступлю на якусь міну. Я це знав.
— Але ти повернувся після сонячного годинника. Чому, Чарлі?
— Хотів вибратись до темряви. — Я випростався і спробував додати своєму обличчю і голосу трохи непокори. — Мені це майже вдалось.
Він знову посміхнувся. Під машкарою шкіри щирився череп. Чи був він — та й інші — колись людиною? Я припускав, що так.
— У цих словах відчувається біль, згоден? Стільки болю майже в кожному. — Він постукував по своїх нафарбованих губах отим жахливо довгим нігтем, втупившись у мене. — Мені начхати на тебе, Чарлі, і я тобі не вірю. Ні, зовсім не вірю. Так і тягне відправити тебе на «Ремені», та Вбивця Польоту цього не схвалить. Він хоче тридцятьох двох, а з тобою в «Малейн» нам не вистачає лиш одного. Тож повертайся ти в «Малейн».
Він підвищив голос до такого неприродно гучного крику, що мені захотілось затулити вуха, і на якусь мить над манірністю його червоного оксамитового смокінга залишився тільки череп, оповитий блакитним полум’ям.
— ААРОНЕ!
Двері відчинились, Аарон повернувся.
— Так, мій пане.
— Відведи його назад, але дорогою покажи йому «Ремені». Я хочу, щоб Чарлі побачив, що його доля — не найгірша в палаці, де колись правив король Джан, нехай би його ім’я було якнайшвидше забуте. І, Чарлі?
— Так?
— Сподіваюсь, ти сповна насолодився своїм візитом, а також чаєм із цукром. — Цього разу ілюзорна машкара його обличчя посміхалась в унісон із черепом, що являв собою реальність. — Бо такого частування ти більше ніколи не матимеш. Думаєш, що ти розумний, але я бачу тебе наскрізь. Думаєш, що ти твердий, але відм’якнеш. Забери його.
Аарон підняв свою гнучку палицю, але стояв трохи осторонь, тож мені не довелось торкатися його знесилювальної аури. І ось коли я дійшов до дверей і вже був готовий утекти з цієї жахливої кімнати, Келлін сказав:
— О Боже, мало не забув. Чарлі, повернись, будь ласка.
Я не раз передивлявся серіал «Коломбо» разом з батьком недільними вечорами й чудово знав трюк «Ще одне запитання», але все одно відчував усепоглинаючий страх.
Я повернувся і став біля стільця, на якому сидів перед тим. Келлін висунув шухлядку в чайному столику і щось дістав. Це був гаманець… але не мій. Мій був шкіряний «Лорд Бакстон», подарований татом на чотирнадцятиліття. А цей — пожмаканий, чорний і потертий.
— Що це? Хотілося б знати.
— Не знаю.
Але коли перший переляк минув, я зрозумів, що таки знаю. Я згадав, як Дора давала мені шкіряні жетони-черевички, а потім жестом запропонувала зняти рюкзак, щоб не довелось нести його до Лії. Я відкрив рюкзак і поклав свій гаманець у задню кишеню, суто автоматично. Зовсім не думаючи про нього. Навіть не глянувши. Я дивився на Радар, міркуючи, чи буде з нею все гаразд, якщо залишу її з Дорою, і весь цей час замість свого гаманця носив гаманець Крістофера Поллі.
— Я його знайшов і підняв. Подумав, що то, мабуть, щось цінне. Запхав у кишеню і забув про нього.
Він відкрив гаманець і витяг звідти всі гроші, що були в Поллі, — десятидоларову банкноту.
— Це, мабуть, гроші, але я ніколи не бачив подібного.
В Александра Гамільтона[48] був вигляд звичайнісінького мешканця Емпісу, можливо, навіть члена королівської сім’ї, але на банкноті не було жодного слова, тільки якась заплутана тарабарщина, від якої різало очі. А в кутках, замість цифр 10, стояли символи:
48
Американський політик часів революції, міністр фінансів в уряді Дж. Вашингтона, зображений на 10-доларовій банкноті.