— Іннімен, — промовив Персі крізь дірочку-сльозинку, яка колись була ротом. — Іннімен, о ое іннімен?
— Я візьму трохи, — обізвавсь Ай.
Персі подав йому маленький диск, діставши з відра. Мені він скидався на дерев’яний п’ятак, як у старій приказці, яка попереджала не брати таких[49].
— І дай трохи новому хлопцеві, — додав Ай. — Якщо йому не треба, згодиться Нікчемі.
— Лінімент?[50] — запитав я.
— А що ж іще, в біса? — Айота почав намазувати свій широкий карк.
— Оани, — звернувся до мене Персі. — Оани, нои ое.
Я припустив, що він каже «простягни руку, новий хлопче», тож просунув руку крізь ґрати. Він тицьнув мені в долоню дерев’яний п’ятак.
— Дякую, Персі, — сказав я.
Він озирнувся на мене. На обличчі застигло здивування. Можливо, йому ніколи не дякували, принаймні в «Глибокій Малейн».
Дерев’яний диск був товсто намащений якоюсь смердючою речовиною. Я присів біля Хеймі й запитав, де в нього болить.
— Скрізь, — сказав він і спробував усміхнутись.
— А найбільше?
Тим часом Персі тягав своє відро по проходу між камерами й бубонів:
— Іннімен, іннімен, о ое іннімен?
— Коліна. Плечі. Найгірше, звісно, всередині, в нутрі, але лінімент тут не допоможе.
Він аж задихнувся, коли я втирав мазь у подряпини на колінах, але зітхнув з полегшенням, коли я масажував задні частини колін, а потім плечі. Під час футбольного сезону після чергової гри мені робили (і я робив) масаж, тож знав, що й до чого.
— Це добре, — сказав він. — Дякую.
Він не був брудним — надто брудним, принаймні не таким, як я. Я ж пам’ятав, як Келлін верещав: «Забери пацана, він брудний!» Так я ж і не заперечую. Моє перебування в Емпісі було дуже активним — згадати лишень, як я скупався в грязюці на кладовищі і як недавно відвідав «Ремені», де було жарко, немов у сауні.
— Я так розумію, душових тут немає, так?
— Нє, нє, раніше була водопровідна вода в приміщеннях для команд, ще в часи справжніх ігор, а тепер тільки відра. Вода холодна, але… ой!
— Вибач. У тебе тут суцільні затиски, на шиї біля потилиці.
— Після наступного тренування зможеш прийняти ванну повії — так ми це називаємо. А поки терпи.
— Якщо подивитись на тебе й послухати, що говорять інші, то тренування ці дуже грубі. Навіть в Ая пожмаканий вигляд.
— Скоро сам дізнаєшся, — сказав Стукс.
— Але тобі не сподобається, — додав Фреммі.
У кінці коридору хтось закашляв.
— Накрийся! — заверещала якась жінка. — Ніхто не хоче підчепити те, що в тебе, Доммі.
Кашель не припинявся.
3
Через деякий час Персі повернувся з візком, наповненим шматками напівсирої курки, які повкидав у камери. Я з’їв свою порцію і половину порції Хеймі. У камері напроти Ай скинув кістки в дірку для лайна й зарепетував:
— Гей ви, банда, заткніться! Я хочу спати!
Попри цю вимогу, між камерами ще якийсь час точилася післяобідня балаканина, яка згодом перейшла в шепіт і врешті стихла. Тож я думаю, що курка насправді була вечерею, а потім настала ніч. Точно сказати було важко, бо за нашим заґратованим віконцем завжди стояла непроглядна темрява. Іноді ми отримували стейк, іноді курку, час од часу кістляве філе риби. Зазвичай, але не щоразу нам давали моркву. Жодних солодощів. Словом, нічого такого, що Персі не міг би кинути крізь ґрати. М’ясо хороше, зовсім не ті червиві рештки, на які я очікував у підземеллі, а морква — хрустка. Вони хотіли, щоб ми були здорові, і ми всі були, крім Доммі, у якого було якесь захворювання легень, та Хеймі, який ніколи багато не їв, а коли їв, то скаржився на біль у животі.
Хоч ранок, хоч полудень, хоч ніч — газові світильники не згасали, але їх було так мало, що «Глибока Малейн» існувала в якихось сутінках, і це дезорієнтувало й пригнічувало. Якби в мене було відчуття часу, коли я сюди потрапив (а його не було), я б його втратив після перших доби-півтори.
Ті місця, куди Аарон ударив мене гнучкою палицею, боліли й пульсували. Я намазав їх залишками лініменту, і це трохи допомогло. Я витер обличчя й шию. Грязюка відвалювалась грудками. В якийсь момент я заснув і бачив уві сні Радар. Вона бігла, молода й сильна, оточена хмарою помаранчево-чорних метеликів. Не знаю, скільки я спав, але коли прокинувся, в довгому приміщенні з камерами все ще було тихо, за винятком хропіння, несподіваного пердіння і кашлю Доммі. Я встав і напився з відра, не забуваючи затуляти пальцем дірочку в дні бляшаного кухля. Коли повернувся на свою ковдру, то побачив, що Хеймі пильно дивиться на мене. Припухлі кола під його очима були схожі на синці.
— Не захищай мене. Беру свої слова назад. Я все одно влип, як не крути. Вони товчуть мене, як мішок із зерном, і це просто тренування. Що ж буде, коли почнеться «Чесний двобій»?
— Не знаю.
Я хотів запитати його, що таке «Чесний двобій», але подумав, що це, мабуть, якийсь турнір із кривавого спорту, типу боїв у клітці. Тридцять два, як я вже зрозумів, ділиться до кінця. Ну а «тренування»? Практика. Підготовка до головної події. Мене ж інтригувало набагато цікавіше.
— Дорогою до Лілімара я зустрів хлопчика й чоловіка. І, ти знаєш, вони були сірі.
— Чи ж їх не більшість, теж мені дивина? — сказав Хеймі. — Відтоді, як Вбивця Польоту повернувся з Темного Колодязя, — він гірко усміхнувся.
У цьому одному реченні ховалася довга передісторія, і я хотів дізнатись яка. Однак поки що зупинився на тому сірому чоловікові, що шкандибав на милиці.
— Вони йшли від узбережжя…
— Зараз? — прошепотів Хеймі з більшим інтересом.
— І той чоловік дещо мені сказав. Спочатку назвав мене цілим…
— Хіба ж ні? На тобі жодного сліду сірості. Бруду повно, а сірості нема.
— А потім сказав: «Перед котрим з них твоя мати задерла спідниці, щоб у тебе чисте лице було?» Ти не знаєш, що б це могло означати?
Хеймі швидко сів і витріщився на мене широко розплющеними очима:
— Та звідки ж, в ім’я кожного помаранчевого метелика, який будь-коли літав, ти взявся?!
Напроти нас Ай щось пробурчав уві сні й засовався у своїй камері.
— То ти знаєш, що це означає, чи ні?
Він зітхнув:
— Ґаллієни правили Емпісом з давніх-давен, ти це знаєш, еге ж?
Я махнув йому рукою, щоб він казав далі.
— Тисячі й тисячі років.
І знову виникло відчуття, наче в моєму мозку дві мови і вони поєдналися настільки ідеально, що майже стали однією.
— У певному сенсі вони й досі це роблять, — промовив Хеймі. — Вбивця Польоту, будучи тим, ким він є, і все таке… якщо він це й досі він, а не перетворився на якусь істоту з колодязя… однак… де я, блін, зупинився?
— Ґаллієни.
— Тепер їх уже немає, це родинне дерево зрубане… хоча подейкують, що хтось із них ще живий…
Я знав, що деякі ще живі, бо зустрічався з трьома. Хеймі про це розповідати я не збирався.
— Але був час, навіть іще коли батько мого батька жив, що Ґаллієнів було багато. Вони були прекрасні — і чоловіки, й жінки. Такі ж прекрасні, як метелики-монархи, яких винищив Вбивця Польоту.
Ну, не всіх винищив, але й про це я не збирався йому казати.
— А ще вони були сластолюбні. — Він усміхнувся, блиснувши зубами, на диво білими й здоровими на такому виснаженому обличчі. — Ти знаєш, що це означає, еге ж?
— Так.
— Чоловіки засівали своїм насінням все навколо, не тільки в Лілімарі чи Цитаделі, але й на Узбережжі… в Деску… Уллумі… розповідали, що навіть на Зелених островах за Уллумом. — Він хитро усміхнувся. — Але й жінки були не проти маленької пригоди за дверима, як то кажуть. Сластолюбні чоловіки, сластолюбні жінки і коштовний крихітний грабунок, бо чимало простих людей за щастя мають поєднатися з королівською кров’ю. І ти ж знаєш, що виходить із таких забав, еге ж?
49
«Don’t take any wooden nickels» — популярна в США приказка-попередження: «Дивись, щоб тебе не надурили».