Чи могло бути так, що Елден також уникнув розправи — якщо саме це тоді сталось — і «пробудив жахливого бога цього місця від тривалого сну»? Мені здавалось, що це найвірогідніше з моїх припущень, через сказане Хеймі: «Відтоді, як Вбивця Польоту повернувся з Темного Колодязя».
Ця легенда могла бути просто міфом — а якщо ні? А якщо брат Лії спустився в Темний Колодязь (як і я спустився в подібний, щоб дістатися сюди) або для того, щоб уникнути розправи, або навмисне? А якщо він спустився як Елден, а повернувся як Вбивця Польоту? Можливо, ним керував бог цього Темного Колодязя. А може, Елден, одержимий тим богом, і був ним? Жахлива думка, але вона мала певний сенс із огляду на те, як усіх — і сірих, і цілих — методично винищували, причому більшість — повільно й стражденно.
Дещо сюди не підходило, але загалом складалась картина. І я ж кажу, це дозволяло вбивати час.
Але було одне запитання, на яке я не знаходив відповіді: що можна з цим вдіяти?
6
Я трохи роззнайомився з товаришами по ув’язненню, але оскільки ми всі були замкнені в камерах, зав’язати, так би мовити, міцні стосунки не вийшло. Фреммі й Стукс були комедійним дуетом, хоча своїм гумором (чи тим, що за нього видавали) переважно вони самі й тішились, чого не скажеш про решту товариства разом зі мною. Доммі був величезний, але мав характерний «цвинтарний кашель» сухотника, який посилювався, коли він лежав. Другий темношкірий хлопець, Том, був набагато менший. Він мав фантастичний співочий голос, але тільки Еріс могла вмовити його хоч іноді заспівати. Одна його балада розповідала історію, яку я знав. У ній ішлося про маленьку дівчинку, яка пішла провідати свою бабусю, але знайшла вовка в бабусиній нічній сорочці. «Червона Шапочка», яку знав я, мала щасливий кінець, але Томова версія закінчувалась досить похмурою римою: «Вона тікала, та її схопили. Дарма кричала, все одно згубили».
У «Глибокій Малейн» був дефіцит на щасливі кінці.
На третій день я почав розуміти справжнє значення слова схибнутися. Мої товариші по підземеллю, може, й були цілими, однак не кандидатами в «Mensa»[51]. Джая здавалась досить розумною, ще був хлопчина на ім’я Джака, який знав безліч загадок. Але поза тим розмови довкола були безглуздим белькотінням.
Я робив відтискання, щоб розігнати кров, присідав з підстрибуванням і бігав на місці.
— Ви тільки гляньте на цього юного принца, ач як красується, — сказав якось Ай.
Айота був мудаком, однак я пройнявся до нього симпатією. Чимось він нагадував мені давнього приятеля Берті Берда. Подібно до друзяки Берда, Айота був дуже щирий у своєму ідіотизмі, до того ж я завжди захоплювався неординарними тріпачами. Айота був не найкращим із тих, кого я знав, проте все ж непоганим, і хоч я ще був тут без року тиждень, мені подобалось його заводити.
— Подивись-но на це, Аю, — сказав я і підніс руки долонями вниз до грудей. Мої коліна вдарили по них. — Ану, чи вийде в тебе так?
— Це щоб я щось перенапружив? Розтяг м’яз? Щось собі порвав? Тобі б цього дуже хотілось, еге ж? Ти б тоді міг утекти від мене, коли почнеться «Чесний двобій».
— Навряд чи почнеться, — заперечив я. — Тридцять один, більше не буде. А Вбивця Польоту хоче тільки цілих людей. А ось так зможеш зробити?
Я підняв руки аж до підборіддя і продовжив ляскати по них колінами. Мої ендорфіни, хоч і охляли, прийняли виклик.
— Будеш так робити — дупу порвеш, — зауважив Бернд. Він був найстарший з нас, майже зовсім голомозий. Ріденькі залишки волосся були сиві.
Це мене розсмішило, і довелося зупинитись. Хеймі лежав на своєму сіннику й посміювався.
— Тридцять два набереться, — сказав Ай. — Якщо найближчим часом ми не отримаємо когось іще, вони поставлять Руду Моллі. Вона й буде тридцять другою. Ця стерва скоро повернеться з Кретчі, і Вбивці Польоту не доведеться довго дожидатися своєї розваги.
— Тільки не вона! — сказав Фреммі.
— Навіть не згадуй її! — вигукнув Стукс. На їхніх обличчях був однаковий вираз тривоги.
— Я вже її згадав. — Ай стрибнув на ґрати своєї камери й почав їх трусити. Це була його улюблена тренувальна вправа. — Вона ціла, еге ж? Попри те, що ота її здоровенна вахлакувата мати, чортова бабега, гепнулась колись із розкарякуватого дерева й розпанахала мордяку зверху донизу.
— Зачекай, — попросив я. Мене вразила жахлива думка. — Ти ж не хочеш сказати, що її мати — це…
— Хана, — сказав Хеймі. — Та, що охороняє сонячний годинник і скарбницю. Хоча, якщо ти дістався до сонячного годинника, значить, вона уникає роботи. Вбивці Польоту це не сподобається.
Я майже не звернув на те уваги. Мені було дивно, що в Хани є донька, бо я навіть уявити не міг, хто б захотів із нею злягтися, щоб сплодити потомство.
— А ця Руда Моллі, вона… як це… гігантеса?
— Не така, як її мати, — сказав Амміт із кінця коридору. — Але здоровецька. Вона їде до Кретчі побачитись із родичами. Земля велетнів, ага. Ось повернеться, і якщо вхопить тебе, то ти тільки хруснеш у її руках, як сірник. А я ні. Я швидкий, а вона повільна. О, а ось цю Джака точно не знає: я висока в молодості, а коротка в старості. Хто я?
— Свічка, — сказав Джака. — Цю загадку всі знають, дурню.
Я промовив не задумуючись:
— Ось тобі свічка, щоб ліжко освітити, а ось і сокира, щоб голову відрубити[52].
Запала тиша. Потім озвався Ай:
— Господи Всевишній, де ти таке чув?
— Не знаю. Мабуть, так казала мені мати в дитинстві.
— Тоді твоя мати була дуже дивна. Більше ніколи цього не кажи, це поганий віршик.
Трохи далі, в сирому й холодному коридорі підземелля «Глибока Малейн», почав кашляти Доммі. І все кашляв. І кашляв.
7
Ще через два чи три дні (кажу приблизно, бо час у підземеллі — то не-час) прийшов Персі, щоб роздати нам сніданок, і цього разу то справді був сніданок: крізь ґрати летіли ланки ковбаси щедрими ланцюгами. По дев’ять-десять ланок на ланцюг. Я схопив мій на льоту. Хеймі впустив свій на брудну підлогу, потім підняв і апатично витер бруд. Якийсь час він дивився на ковбасу, потім знову її впустив. Мене вразила його моторошна схожість із Радар, коли вона була стара й помирала. Він знову ліг на свій сінник, підтяг коліна до грудей і відвернувся до стіни. Напроти нас біля ґрат своєї камери навпочіпки сидів Ай і наминав ковбасну вервечку з середини, рухаючись туди-сюди, наче гриз качан кукурудзи. Його борода навколо рота блищала від жиру.
— Ну ж бо, Хеймі, — сказав я. — Спробуй з’їсти хоч одну.
— Якщо він не хоче, кинь її сюди, — запропонував Стукс.
— Ми дамо їй раду з подвійною швидкістю, — сказав Фреммі.
Хеймі перевернувся, сів і поклав свій ланцюг ковбаси на коліна. Подивився на мене.
— А мені треба?
— Краще з’їж, Нікчемо, — сказав Ай. Він уже з’їв дві ланки, по одній з кожного кінця. — Ти ж знаєш, що це значить, коли нам таке дають.
Будь-яке залишкове тепло, яке могло бути в ковбасах, зникло, а середини залишились сирими. Я згадав історію, вичитану в інтернеті, про хлопця, який потрапив до лікарні зі скаргами на болі в животі. Рентген показав величезного глиста в кишках. Через вживання недовареного м’яса, стверджувала стаття. Я спробував забути про це (еге ж, спробуйте таке забути) і почав їсти. Я чудово знав, що означає сніданок з ковбас: тренування, буквально зараз.
Персі вертався коридором. Я знову йому подякував. Він зупинився й покликав мене розплавленою рукою-ластом. Я підійшов до ґрат. Хрипким шепотом у сльозоподібну дірочку, яка тепер була його ротом, він сказав:
— Е ий оося.
Я похитав головою:
— Я не розумі…
— Е ий оося!
Потім він знову рушив до виходу, тягнучи за собою порожній візок. Двері зачинились. Грюкнули засуви. Я повернувся до Хеймі. Він з’їв одну ланку ковбаси, куснув другу, подавився і виплюнув собі в руку. Підвівся і викинув у дірку для відходів.
52