— Я не знаю, що він хотів мені сказати, — промовив я.
Хеймі взяв наш бляшаний кухоль і потер його рештками сорочки, таким рухом, як людина полірує яблуко. Потім сів на свій сінник.
— Іди сюди. — Він поплескав по ковдрі. Я сів біля нього. — Тепер сиди спокійно.
Він роззирнувся. Фреммі й Стукс відійшли в дальній кінець своєї паскудної квартирки. Айота був поглинений поїданням останньої ковбасної ланки, розтягуючи задоволення. З інших камер чулися звуки чавкання, відрижки й цмакання. Очевидно вирішивши, що на нас ніхто не звертає уваги, Хеймі розчепірив пальці — він міг це зробити, бувши цілою людиною з руками, а не ластами, — і запустив їх у моє волосся. Я відсахнувся.
— Нє, нє, Чарлі. Сиди спокійно.
Він намацав шкіру моєї голови і сіпнув за волосся. Посипались хмари бруду. Мене це особливо не збентежило (проведіть кілька днів у камері, похезайте й попісяйте в дірку в підлозі, і ваші тонкі чуття трохи притлумляться), але все одно було жахливо усвідомлювати, наскільки я брудний. Я почувався другом Чарлі Брауна Піґ-Пеном[53].
Хеймі тримав кухоль так, що я міг бачити своє розпливчасте відображення. Ніби перукар, який показує тобі твою нову зачіску, тільки кухоль був погнутий і пом’ятий, тож це нагадувало криве дзеркало в кімнаті сміху. Одна частина мого обличчя була велика, друга — мала.
— Бачиш?
— Що я маю бачити?
Він нахилив кухоль, і я зрозумів, що моє волосся спереду, де Хеймі струсив бруд, більше не каштанове. Воно стало білявим. Тут, унизу, де навіть не було сонця, яке могло б його вибілити, воно стало білявим. Я схопив кухоль і підніс ближче до лиця. Важко було сказати напевне, але схоже, що очі в мене також змінилися. Замість темно-карих, якими вони завжди були, начебто стали світло-коричневими.
Хеймі обхопив мене ззаду за шию і притяг ближче до свого рота.
— Персі сказав: «Не мий волосся».
Я сіпнувся назад. Хеймі пильно дивився на мене. Його очі — такі ж карі, як колись мої, — були широко розплющені. Потім він знову притягнув мене до себе:
— Ти справжній принц? Той, хто прийшов нас урятувати?
8
Я не встиг відповісти, як грюкнули, відчиняючись, дверні засуви. Цього разу то був не Персі. То були четверо нічних солдатів, озброєні гнучкими палицями. Двоє йшли попереду, розставивши руки, і двері по обидва боки з виском відчинялись.
— Час тренуватися! — заверещав один дзизкучим, комашиним голосом. — Ну ж бо, народ, гайда всі гратися!
Ми повиходили з камер. Аарон, який тримався осторонь цієї купи марюк, повів мене направо. Ми пішли ліворуч, усі тридцять один, подвійною шеренгою, ніби діти на екскурсію. Я йшов у кінці, єдиний без напарника. Інші двоє нічних солдатів ішли позаду мене. Спочатку я подумав, що приглушене потріскування, як при низькій напрузі, — то моя фантазія, що спиралась на попередні випадки, коли мене торкалась огортальна сила, котра оживляє цих страховидл; але це не була фантазія. Нічні солдати були електричними зомбі. Це мені здалося шикарною назвою для хеві-метал гурту.
Хеймі йшов з Айотою, який весь час штовхав плечем мого кістлявого співкамерника, змушуючи його спотикатися. Я хотів сказати «Гальмуй», натомість із вуст злетіло «Припини».
Ай насмішкувато подивився на мене:
— Хто це помер і зробив тебе Богом?
— Припини, — сказав я. — Навіщо дражнити того, хто є твоїм товаришем у цьому мерзенному місці?
Це було зовсім не схоже на Чарлі Ріда. Той хлопець радше сказав би: «Гальмуй дешеві приколи, задовбав», а не те, що тільки-но вилетіло з рота. І все ж це був я, і посмішка Айоти змінилась виглядом спантеличеної задуми. Він відсалютував у британському стилі — приставивши здоровенну долоню тильним боком до низького лоба — і сказав:
— Сер, єсть, сер. Подивимось, як довго ти мною покомандуєш із пелькою, повною грязюки.
І знову повернувся обличчям уперед.
Розділ двадцять другий
Ігрове поле. Амміт. Умивання. Торт. Газові світильники
1
Ми піднімалися сходами. Ще б пак. Коли тебе тримають у буцегарні «Глибока Малейн», сходи стають способом життя. Через десять хвилин підйому Хеймі вже ледве дихав. Ай схопив його за руку й потяг за собою:
— Ходу, ходу, ходу, Нікчемо! Не збавляй темпу, бо татусь дасть прочухана!
Ми вийшли на широкий сходовий майданчик із двостулковими дверима. Один із нічних солдатів, що йшли на чолі цього клятого параду, підняв руки, й двері відчинилися. З того боку був інший, чистіший світ: обкладений білими кахлями коридор із начищеними до блиску газовими світильниками. Коридор являв собою спрямований угору пандус, і коли ми йшли в незвично яскравому світлі (яке сліпило й змушувало мене мружитись, і не тільки мене), я відчув запах, знайомий з десятків роздягалень — хлор: вальки його лежать у пісуарах, а ще його додають у дезінфекційні ванночки для ніг.
Чи знав я тоді, що таке «тренування»? Так, звісно. Чи розумів, чим є так званий «Чесний двобій»? Авжеж. У камерах ми тільки їли, спали й розмовляли. Я був обережний із запитаннями, намагаючись підтримувати легенду, що належу до релігійної громади Уллума, тому більше слухав, ніж говорив. Але мене все одно вражав той спрямований угору коридор, який усім виглядом свідчив про свою належність до якогось сучасного й чудово обладнаного спорткомплексу в одному з тих кампусів, де спорт — це ого-го яка велика справа. Лілімар зруйнований ущент — трясця з ним, весь Емпіс також — і його туди ж, але цей коридор мав пречудовий вигляд, і я був майже впевнений, що те, куди він веде, також має бути пречудовим. А може, й ще кращим. І не помилився.
Скоро по боках замелькали двері, й над кожними горів газовий світильник із ковпаком. На перших трьох був напис «КОМАНДИ». На четвертих — «СПОРЯДЖЕННЯ». На п’ятих — «СУДДІ». Пройшовши повз ці останні двері (все ще бувши хвостовим Чарлі[54], вибачте за каламбур), я глянув на них краєм ока, і «СУДДІ» перетворились на безладне нагромадження рунічних символів, як на водійських правах Поллі, коли Келлін мені їх показував. Я повернув голову на мить, тільки щоб знову побачити напис «СУДДІ», — і на плече опустилась гнучка палиця. Не дуже сильно, але достатньо, щоб привернути мою увагу.
— Ворушись, дитятко!
Попереду коридор закінчувався спалахом яскравого світла. Я рушив за іншими на ігрове поле… але ж яке то було ігрове поле! Я витріщався навколо, як той селюк з Уллума, за якого себе видавав. Я пережив багато потрясінь відтоді, як вийшов із тунелю між моїм світом і Емпісом, але ще ніколи до того моменту мені не спадало на думку: «Я, мабуть, сплю».
Величезні газові світильники в тримачах, схожих на ті, які я вже бачив по той бік палацового муру, облямовували чашу стадіону, яким могла б пишатися бейсбольна команда класу Triple-A. Вони випускали в небо яскраві факели синьо-білого полум’я, які відбивались від повсюдних хмар.
Небо. Ми були зовні.
Більше того, була ніч, хоча для нас день тільки починався. Це мало сенс, якщо наші скелети-викрадачі не могли існувати при денному світлі, але було дивно усвідомлювати, що мої звичні ритми неспання і сну перевернулися з ніг на голову.
Ми перетнули ґрунтову доріжку й вийшли на зелену траву пружного дерну. Я бував на багатьох ігрових полях — бейсбольних, футбольних — схожих на це, але вони ніколи не були ідеально круглими. У яку ж гру тут грають? Важко сказати, але вона має бути дуже популярною, бо спіральні доріжки, які вели сюди, й ряди сидінь, що оточували поле й піднімались аж до круглого краю стадіону, мали означати: це щось таке, що приваблює тисячі вболівальників Емпісу.
Я побачив три зелені шпилі, які здіймались у хмари просто попереду. Праворуч і ліворуч від мене стояли кам’яні башточки. На деяких парапетах між башточками вештались нічні солдати у своїх палаючих блакитних саванах і дивилися вниз, на нас. На шляху до сонячного годинника я міг бачити тільки верхній вигин стадіону, оскільки він був заглиблений у задній частині території палацу.
53
Вигаданий персонаж коміксів «Арахіс» Чарльза М. Шульца. Молодий і доброзичливий хлопець, та завжди дуже брудний і оточений хмарою пилу.