— А чому це, — спитав він, — тут немає маленького ключика від нижньої комірчини?
— Мабуть, — відповіла бідолашна жінка, — я залишила його нагорі, у себе на столі.
— Дуже прошу вас, — сказав Синя Борода, — негайно віддати мені цей ключ.
Хоч як вона не хотіла цього робити, але зрештою молодій жінці довелося–таки принести того ключа.
Глянувши на нього, Синя Борода грізно спитав у переляканої дружини:
— Чому цей ключ у крові?
— Не знаю, — відповіла нещасна, пополотнівши.
— Ви не знаєте? — грізно перепитав Синя Борода. — Але ж я добре знаю. Незважаючи на мою заборону, вам закортіло увійти в ту комірчину? Ну що ж, я дам вам можливість увійти туди ще раз, і тепер — назавжди. Для вас знайдеться місце поруч з жінками, яких ви там бачили.
З плачем і благаннями кинулась вона до ніг чоловікові, щиро каючись у своїй неслухняності.
Така вона була гарна і така розгублена, що на неї, мабуть, зглянулася б і кам'яна скеля, але серце Синьої Бороди було твердіше за скелю. [28]
— Ви помрете, — суворо сказав він, — і негайно. Ви зрозуміли мене? Негайно!
— Якщо й справді я мушу неодмінно вмерти, — відповіла нещасна жінка, дивлячись на нього очима, повними сліз, — то дайте мені хоч трохи часу, щоб я могла попрощатися з сестрою.
— Даю вам чверть години, — відповів Синя Борода, — і жодної миті більше.
Молода жінка поспішила до себе в кімнату, покликала сестру і сказала їй:
— Сестро моя Анно! Зійди, прошу тебе, на вежу й поглянь, чи не їдуть наші брати — вони обіцяли сьогодні навідати мене. А якщо побачиш їх, то дай знак, щоб вони поспішили. Благаю тебе, зроби це для мене!
Сестра Анна зійшла на вежу, а безталанна жінка все питала в неї:
— Анно, сестро моя Анно! Не бачиш — ніхто не їде? Дивись пильніше, люба моя Анно!
Сестра Анна відповіла:
— Я бачу лише, як сонце сідає та траву вітер хитає. Нічого більше не бачу.
Тим часом Синя Борода, схопивши величезного ножа, заволав страшним голосом:
— Ідіть швидше, а то я сам піднімуся нагору!
— Ще одну хвилинку, будь ласка, — попросила його дружина. І тут же тихесенько спитала: — Анно, сестро моя Анно! Не бачиш — ніхто не їде?
Сестра Анна відповіла:
— Я бачу лише, як сонце сідає та траву вітер хитає. Нічого більше не бачу.
— Та йдіть швидше! — знову заволав Синя Борода. — А то я сам піднімуся нагору! [29]
— Йду… — розпачливо сказала дружина. І потім ще раз, уже й сама не вірячи в щасливий випадок, спитала: — Анно, сестро моя Анно! Не бачиш — ніхто не їде?
— Я бачу, — відповіла сестра Анна, — курище, що сунеться аж ген з того боку…
— Це брати?
— Ні, сестро. Це лише отара овець… Мені так жаль…
— То що ж, підете ви нарешті? — розлючено загорлав знизу Синя Борода.
— Ще тільки одну мить, — благально мовила дружина.
І потім востаннє гукнула з розпукою:
— Анно, сестро моя люба Анно! Не бачиш–ніхто не їде? Подивись пильніше!
— Я бачу, — відповіла сестра, — двох рицарів, які скачуть аж ген з того боку, але вони ще дуже далеко… Чуєш, сестро, — вигукнула вона за мить — це наші брати! Я подаю їм знак, щоб вони поспішали.
Та тут Синя Борода загорлав і затупав ногами так, що весь будинок задвигтів.
Бідолашна жінка змушена була зійти вниз і з плачем кинулася чоловікові до ніг.
— Ніякі сльози тепер вам не допоможуть, — незворушно сказав Синя Борода. — Ви помрете.
І, схопивши її однією рукою за косу, він другою підняв ножа.
Нещасна звела на нього очі й благала дати їй ще хоч одну мить, щоб приготуватися до смерті. Але все було марно.
— Ні, ні! — загорлав Синя Борода. [ЗО]
Ще мить — і він замахнув над своєю жертвою ножем.
Та враз знадвору долинув такий несамовитий грюкіт у двері, що Синя Борода мимоволі зупинився й розгублено озирнувся довкола.
У ту ж мить двері розчинились, і двоє рицарів із шпагами в руках вбігли до кімнати.
Синя Борода впізнав братів своєї дружини і кинувся тікати, але вони наздогнали його раніше, ніж він встиг добігти до ґанку.
Проколотий їхніми шпагами, Синя Борода впав мертвий.
Брати допомогли бідолашній сестрі підвестись, обняли й поцілували її, а вона від щирого серця подякувала їм за порятунок.
Незабаром брати перебралися назовсім у замок Синьої Бороди й стали жити в ньому, не згадуючи про його колишнього хазяїна.
КІТ У ЧОБОТЯХ
Один мірошник залишив у спадщину трьом своїм синам тільки млин, осла і кота. Сини швидко поділили спадщину: старший забрав собі млин, середній одержав осла, а меншому дістався кіт.
Менший брат дуже засмутився.
— Мої брати, — казав він, — зможуть чесно заробити собі на хліб, якщо житимуть разом. А мені, бідолашному, коли я з'їм кота і зроблю рукавички з його шкури, лишиться тільки померти голодною смертю.