Світлофори спершу здивувалися, але згодом зрозуміли: бірюзовий не ворог, а новий акорд у їхній симфонії. Він став знаком — для тих, хто хоче просто постояти, вдихнути, помедитувати посеред вуличного руху. І коли він загорявся — і водії, і пішоходи усміхались, мовби сам простір дихав глибше.
Так місто Ф. отримало новий ритм. А світлофори — новий сенс.
Дамба у місті Ф.
Дамба на річці У. стоїть уже стільки років, що старі верби на березі вважають її своєю сестрою. Вона велична, мов давній лицар у броні, — сива, подекуди обросла мохом, але стійка і благородна. Вона не просто тримає запруду — вона оберігає рівновагу міста Ф., і сама річка з повагою до неї доторкується.
Її водоспади — як срібні стрічки з коси річки У., що розсипаються на піну й веселку. Діти приходять подивитись, як вода сміється, дорослі — щоб замислитись, а рибалки знають: якщо кинути вудочку поруч із північним порогом, обов’язково клюне щось гарне — бо там, кажуть, водиться риба-мрійниця, яка виконує бажання.
Увечері, коли сонце сідає за горизонт, дамба палає відблисками. У цей час вона особливо любить уявляти себе могутнім щитом — не лише від води, а й від турбот, тривог і метушні. Вона стоїть, немов каже кожному:
— Ти вдома. Все буде добре.
І містяни відповідають:
— Дякуємо тобі, дамбо. Ми це відчуваємо.
Про чарівну голку швачки
У місті Ф., серед вуличок, що пахнуть липовим цвітом і випічкою, живе багато швачок. Вони шиють сукні, підшивають штани, латкають пледи й вишивають рушники з зірками. Але одна з них — пані Світлана — була особливою. В неї була голка, що передавалась у родині з покоління в покоління, і не просто чарівна — у її вушко проходило одночасно і сонячне, і місячне світло.
Коли Світлана шила звичайні речі — то й вони ставали незвичайними. Шапки дарували гарні сни, пальта обіймали, як рідна бабуся, а шарфи шепотіли добрі слова у вуха. Та найголовніше — цією голкою вона могла зшивати помилки. Не матеріальні — а людські.
Хтось посварився зі старим другом — і приходив до Світлани. Хтось образив когось словом чи забув щось важливе — і теж ішов до неї. І вона тихенько сідала за стіл, брала тонку прозору тканину, клала на неї клубочок людського смутку, пропускала крізь ушко світло Сонця й Місяця — і починала шити. І нитка ішла рівно, і шов виходив м’який, теплий. І щойно робота була завершена — помилка ставала досвідом, а серце — легшим.
Кажуть, іноді вночі вулицями Ф. лунає легке цокання — то пані Світлана зашиває нічні сльози у тоненький шов світла.
Про бджілку Меліссу та її пригоди у великому місті
У затишному куточку лісу, серед запашних трав і різнобарвних квітів, жила-була маленька бджілка на ім’я Мелісса. Вона була допитливою та жвавою, любила літати від квітки до квітки, збираючи нектар і радіючи сонячним промінцям.
Одного разу, відволікшись на веселий танок метеликів, Мелісса загубилася. Вона кружляла серед дерев, шукаючи знайому стежку, але ліс раптом скінчився, і перед нею постало величезне місто. Бджілка трохи злякалася – тут було стільки дивного: високі будинки, гудіння машин, яскраві вогні. Насправді, місто Ф. було невеличким та затишним, але ж маленькій бджілці воно здалося досить величезним…
Літаючи в пошуках їжі, вона натрапила на чудову клумбу біля одного з будинків. Тут росли незнайомі квіти, що виглядали, наче зірочки – це була космея. Її ніжні пелюстки лагідно гойдалися на вітрі, і Мелісса відчула дивовижний аромат. Вона вирішила скуштувати цей чарівний нектар і виявила, що він був надзвичайно смачний!
– Мяу! Хто це прилетів до моєї клумби? – раптом пролунав м’який голос.
Мелісса злякано озирнулася і побачила руденького кота, що лежав у затінку біля квітів. Він уважно дивився на неї своїми зеленими очима.
– Я – Мелісса, – привіталася бджілка. – Я загубилася і випадково опинилася тут. А ти хто?
– Я Любчик, господар цього двору, – муркнув кіт. – Ти вперше в місті?
– Так, і тут усе таке незвичне, – зітхнула бджілка.
– Не хвилюйся, – заспокоїв її Любчик. – Якщо хочеш, я допоможу тобі знайти дорогу додому.
Так і почалася їхня дружба. Любчик показав Меліссі безпечні місця в місті, розповів, як знайти дорогу назад до лісу, і навіть поділився секретом, що космея – улюблена квітка його господарів. Бджілка була вдячна новому другові за турботу.
Наступного ранку, сповнена сил та вражень, Мелісса полетіла назад до лісу, несучи із собою згадку про смачний нектар і теплого, руденького друга. Відтоді вона часто прилітала у місто, щоб навідати Любчика, і вони разом раділи кожній новій зустрічі.