Ось так маленька бджілка Мелісса зрозуміла, що навіть у незнайомому місці можна знайти добро та справжню дружбу.
Про чарівні вікна книжкової крамниці
У самому серці міста Ф., захованого серед зелених пагорбів і тихих вуличок, стояла стара книжкова крамниця з вигорілою дерев’яною вивіскою «Літературні подорожі». Місцеві мешканці давно звикли до її присутності — вона здавалася вічною, ніби існувала тут завжди.
Крамниця була особливою не лише через рідкісні фоліанти та затишну атмосферу. У її задній стіні було чарівне вікно — не одразу помітне, але ті, хто знав про нього, поверталися знову й знову. Бо варто було глянути крізь скло, як перед очима розгортався інший світ.
Для одних це був Париж — з оглядовим майданчиком Ейфелевої вежі, запахом свіжоспечених круасанів і акордами акордеону в Люксембурзькому саду.
Іншим вікно показувало дощовий, але неймовірно затишний Едінбург — з його середньовічною архітектурою, таємничими провулками і звуком волинки, що доносився з Королівської милі.
Хтось бачив Страсбург — з вишуканими фахверковими будинками, запахом спецій на різдвяному ярмарку і неквапливими річковими трамвайчиками.
А комусь випадав Мюнхен — жвавий, з келихами пінного пива, старими бібліотеками і годинниками, що дзвонять у серці Марієнплац.
Проте одного дня хтось із відвідувачів побачив крізь чарівне вікно тихий, книжковий Амхерст — місто Емілі Дікінсон, де кожен сад нагадував вірш, а кожна доріжка — думку, що тільки-но з’явилася.
Іншому пощастило зазирнути в сучасний, культурно строкатий Торонто, де хмарочоси обіймають небо, а маленькі кав’ярні ховають у собі розмови з усього світу.
А для когось вікно раптом відкрило Сідней — залитий сонцем, з сяючою Оперою, серферами на пляжах і легким бризом, що приносив із собою дух пригод.
Кажуть, вікно показувало не просто міста, а ті місця, де могла б опинитися душа. І з кожним новим поглядом — видозмінювалося, відображаючи найпотаємніші мрії.
І досі, якщо зайти до міста Ф. і знайти ту саму книжкову крамницю, можна глянути у вікно — і побачити не просто місто, а частинку себе, загублену десь між сторінками старої книжки.
Райдужна хмаринка
У місті Ф., де ранки завжди починались з дзвону велосипедів і запаху кави, одного дня трапилось дещо незвичне. Над центральною площею, серед блакитного весняного неба, раптово з’явилась райдужна хмаринка. Вона не була схожа на звичайну хмару — ніжна, яскрава, переливалась усіма кольорами спектра і, здавалося, навіть тихенько муркотіла.
Хмаринка не пливла в небі, як інші — вона сперечалась з вітром. Вітер намагався зрушити її з місця, дмухав то зліва, то справа, гнав її вперед, та хмаринка вперто залишалась там, де з’явилась. Вона ніби мала власну волю.
Люди зупинялись, задирали голови, діти тягнули батьків за рукави: "Дивись, мамо! Серце в небі!" Бо хмаринка, після кількох хвилин примхливих метаморфоз, несподівано набрала чіткої форми — серця. Великого, райдужного серця просто посеред неба.
І в місті Ф. щось змінилось.
Того вечора у кав’ярнях довше затримувались розмови. Бабусі телефонували онукам просто так, щоб сказати "люблю тебе". Чоловіки дарували дружинам перші весняні тюльпани без приводу. Підлітки, ніяковіючи, обіймали батьків. І навіть у метро хтось написав на запотілому вікні пальцем: "Скажи, що любиш, поки не пізно."
Райдужна хмаринка не зникала ще кілька днів. І кожного разу, коли на неї дивились, люди згадували: іноді найважливіше — це просто вимовити слова, які ми так часто відкладаємо на потім.
А потім, одного ранку, хмаринка легко розчинилась у небі — наче її місія була виконана. Але щось у місті Ф. залишилось незмінним. Більше обіймів. Більше дзвінків. Більше "я тебе люблю".
Про папуг, які шукали свій дім
Місто Ф. прокинулося того ранку, як завжди: повільно, з ароматом свіжого хліба і шелестом сторінок газет у кав’ярнях. Але саме тоді одна літня пані, на ім’я пані Софія, виглянувши у вікно зі свого балкончику на третьому поверсі, мало не впустила чашку з ромашковим чаєм.
На її вишневому дереві сиділи... папуги. Яскраві, зелені, червоні, сині, мов живі шматочки веселки. Вони обережно розглядали двір, з цікавістю нахиляли голівки і щось весело щебетали між собою.
Пані Софія вийшла на балкон:
— Ви ж не звідси, любі. Як ви тут опинились?
До полудня вже все місто знало — на деревах, парканах, дротах і навіть на пам’ятнику старому поету сиділи десятки папуг. Виявилось, що вони втекли з приватної колекції якогось мандрівника, який привіз їх з тропіків і не встиг побудувати для них вольєр. Птахи прагнули повернутись додому — у джунглі, до теплої вологи, до диких квітів і шуму тропічного дощу.