І якщо ви коли-небудь приїдете до цього міста і побачите білого лебедя на річці У. — зупиніться. Він — не просто птах. Він — жива казка. Пам’ять про те, що навіть найгидкіше каченя може стати символом краси.
Історія про красу навколо нас і трохи віри в диво
У місті Ф., де вулички були усипані старими липами, а біля кожної кав’ярні обов’язково стояла вазонниця з квітами, останнім часом стали траплятися дивовижні зустрічі. Особливо біля квіткових крамниць.
Саме там городяни почали помічати маленьку істоту, схожу на фантастичне створіння — з мерехтливими крилами, що зависала біля квітів, мов би танцювала у повітрі. Метелик був з родини бражникових — Язикан звичайний. Та не звичайний зовсім — бо рухався, як колібрі, і мав у собі щось… не зовсім земне.
Люди зупинялись, завмирали, діти радісно вказували пальцем: — Дивись! Це ельф!
І почалися чутки.
Кажуть, що ці метелики з’явились не просто так, а тому що у місті оселилися ельфи квітів. Вони живуть у скверах, серед троянд і жасминових кущів, грають на мініатюрних флейтах і запрошують язикана скуштувати найсолодший нектар. І якщо бути достатньо уважним і добрим — можна побачити, як хтось крихітний ховається за пелюсткою.
А ще кажуть, що саме ельфи навчили метелика літати так граційно — зависати, мов гелікоптер, майже нерухомо у повітрі.
У міській бібліотеці одразу ж зникли з полиць усі книжки про ельфів. Казки, легенди, навіть дитячі розмальовки. Разом з ними — ентомологічні довідники. Городяни вивчали, хто ж такий цей Язикан, і чи справді він пов’язаний із магією.
А тим часом у місті почали висаджувати більше квітів. На підвіконнях, біля лавок, навіть поряд із транспортними зупинками. Бо всі хотіли побачити диво ще раз. А хтось — навіть мрійливо шепотів квітам:
— Передай привіт ельфам.
І хоч доказів не було, всі знали: у місті Ф. є щось чарівне. Іноді досить просто зупинитись біля пелюстки — і побачити, як казка махає вам крильцями.
Історія з ноткою космічної тиші
й особливого міського моменту
У місті Ф., де життя зазвичай текло спокійно, як чай у порцеляновій чашці, одного дня трапилось щось велике — хоч і майже беззвучне. Настало Сонячне затемнення.
Все почалося з дивного світла. Ніби хтось покрутив регулятор яскравості в небі — день став наче присмерковим, але без заходу сонця. У повітрі повисла тиша, не тривожна, а уважна. Місто затамувало подих.
Городяни, попереджені новинами і перепостами в місцевому чаті, повиходили на вулиці з темними скельцями, сонцезахисними окулярами, навіть зварювальними масками. Вони стояли, задираючи голови, і дивились, як Місяць неквапливо затуляє Сонце.
На асфальті під деревами з’явились химерні тіні — не просто плями, а ціла мозаїка маленьких напівмісяців, що ледь тремтіли від легкого вітру. Діти бігали з телефоном, намагаючись зафіксувати магію. Дорослі говорили пошепки — бо інтуїтивно відчували, що цей момент не хочеться турбувати голосом.
Собаки трохи захвилювались — крутилися біля ніг, дивились на господарів і скиглили, не розуміючи, чому день раптом почав поводитись як ніч.
А от коти — ті зберігали абсолютний спокій. Вони сиділи на підвіконнях, на дахах, на капотах машин і ніби говорили: "Ми вже таке бачили. І не раз."
Навіть горобці, зазвичай балакучі й неспокійні, замовкли. Вони притулились ближче до гілок, мовби чекали чогось важливого.
І ось — максимальна фаза. Сонце стало вузьким сріблястим кільцем, навколо нього з’явився мерехтливий серпанок. На мить усе стало схоже на фантастичне кіно — тільки це була реальність. Чисте, космічне диво.
А потім, так само повільно й без поспіху, світ повернувся. Знову загомоніли горобці. Собаки заспокоїлись. Коти позіхнули. Люди опустили скельця, обмінялись усмішками, і пішли далі — у справах, у кав’ярні, до річки У.
Але кожен з них ніс у серці пам’ять про той особливий момент, коли ціле місто дивилось вгору — і відчуло, як велике може бути поруч.
Про світло, фантазію і трохи чарів для міського ранку
У місті Ф., де світанки зазвичай тихі й золоті, одного дня все стало трішки кольоровішим. І все завдяки одному чоловікові, що мешкав на дев’ятому поверсі старенької багатоповерхівки — найвищої в усьому місті.
Звали його пан Володимир. Він був спокійним, трохи задумливим і страшенно любив красу в деталях. І от якось він узяв і замінив скло на своєму балконі — не на звичайне, а на вітражне. Червоне, синє, зелене, бурштинове, фіолетове — мов шматочки вітражного собору десь у Празі чи Барселоні.