І от настав світанок. Перше промені сонця торкнулися міста — і потрапили прямо у різнобарвне скло. І тоді сталося диво.
З вітражів, наче з чарівного мішка, посипались сонячні зайчики. Не просто золоті, а всіляких кольорів. Вони не просто танцювали — вони розбіглися містом! Стрибали по стінах будинків, сідали на лавки в парку, виблискували на капотах машин і навіть зазирали в склянки з чаєм у ранкових кав'ярнях.
Перехожі зупинялися, усміхалися, намагалися впіймати зайчиків долонями. Але ті лише жартівливо тікали, ковзали по пальцях і розчинялись у повітрі. Діти бігали за ними наввипередки, фотографи намагались зловити момент, а пенсіонери з лавочок тихо казали:
— А життя, воно ще й ось таке буває.
Пан Володимир спостерігав за всім цим зверху, з балкону, з чашкою чорної кави в руках. І тихо всміхався:
— Нехай гуляють. Усім трохи кольору не завадить.
І з того дня в місті Ф. говорили: якщо день почався з кольорових зайчиків — буде гарним. І, що цікаво, завжди так і було.
Історія з ароматом кави, щастя і трохи чарівної тканини
У місті Ф., де ранки розпочиналися з шелесту старого клена й запаху свіжої випічки, стояло невеличке кафе — просте, зі столиками на вулиці, і написом крейдою від руки на дверях: "Тут вам завжди раді."
Особливим серед усіх був один стіл, що стояв під самим кленом. Його знали всі — і старі, і молоді, і туристи, і місцеві. Не через вид, бо він був звичайнісінький — круглий, трохи потертий, з дерев’яними ніжками. Але на ньому завжди лежала скатертина у червоно-білу клітинку.
Ця скатертина була чимось більшим, ніж просто частиною інтер'єру.
За цим столом робили освідчення — і завжди чули "так". За ним зустрічались старі друзі, і розмови лилися легко, без жодної сварки. Тут святкували, згадували, мовчали у двох — і щоразу відчували щось добре.
Скатертина ж вважала себе просто скатертиною. Вона не приписувала собі чарів. Не думала, що це вона створює щастя. Але… колись, багато років тому, її пошила одна дуже щаслива людина. У день, коли в її житті все було добре: любляче серце поруч, дім повний сміху, натхнення в руках і світло в очах.
І ця радість — без слів, без зусиль — ніби вшилася в нитки, у клітинки, у кожен стібок. І залишилася назавжди.
Можливо, саме тому той стіл і був таким — щасливим.
Іноді офіціант легенько проводив рукою по скатертині й усміхався, бо знав: якщо пара обрала цей столик — усе складеться.
А скатертина просто лежала собі, тихо ворушачись від вітру, і гріла світ своїм невидимим, але відчутним теплом.
Історія про крилатий балет і вдячне місто
У місті Ф., де небо завжди було трошки ближче, ніж здається, жила собі особлива зграя голубів. Вони не просто літали — вони творили у повітрі справжній танок.
Кажуть, усе почалося ще з одного старого птаха, на ім’я Сивий, що жив на шпилі старої ратуші. Він не любив звичайних польотів — йому хотілося краси. І от, одного дня, Сивий почав тренувати молодших. Вони підіймались разом у небо, кружляли, вивчали повороти, фігури, зльоти, спуски, спіралі.
Роки минали, і зграя ставала все вправнішою. Аж одного ранку, просто над площею міста, вони піднялись високо-високо — і почали.
Танок. Як Диво.
Голуби летіли у строю, злагоджено, мов за нотами. Вони малювали у повітрі фігури, схожі на квіти, серця, хвилі. Перехрещувалися у польоті, пікірували, зависали — і знову здіймалися в небо. Це було настільки витончено й синхронно, що перехожі зупинялися просто посеред вулиці, задивляючись угору.
Маленькі діти роззявляли роти. Студенти знімали на телефони, пенсіонери аплодували, а музиканти починали тихо грати, ніби самі ставали частиною вистави.
Після танцю зграя завжди опускалась до однієї з кав’ярень на розі — тієї, що з мозаїчною плиткою, жасмином у горщиках і усміхненою баристкою. Там їх уже чекали: зі шматочками печива, крихтами круасанів, зернами і — найголовніше — з подякою.
Бо в місті Ф. усі знали: це не просто голуби. Це — митці. Танцівники неба.
І кожного разу, коли вони здіймались у височінь, хтось на площі обов’язково казав:
— О, пішли! Танцювати!
Історія про дружбу, терпіння та чорнильну магію 
У місті Ф., у всіх школах — від найстарішої цегляної до нової зі скляним дахом — вже багато років учителі наполягали: писати треба чорнильними ручками зі сталевим пером.
— Бо гарний почерк — це не просто красиво, — казали вчителі. — Це повага до себе і до того, хто читає.
Але школярі... ну що школярі? Вони лінувалися. Ручки з пером здавалося складними, чорнило розмазувалося, пальці чорніли, а літери виходили криві та сердиті.