«Сьогодні пані у червоному пальті вперше посміхнулась...»
«Малюк біля моїх вікон заглянув і прошепотів “вау”!»
«У мене з’явились нові скляні фігурки — сусідко, заглянь, вони чарівні!»
І так світло мандрує вулицею — від вітрини до вітрини, ніби добрі слова, обійми чи теплі листи. І навіть ті, хто не знає про цю магію, все одно почуваються краще, просто проходячи повз ці вікна-дивовижі.
Іноді здається, що вітрини переповідають місту Ф. його найтепліші історії — щоби воно не забувало, як важливо бачити один одного, відображати добро і передавати далі.
Годинник на перехресті "П’ятачок"
У самому серці міста Ф., де перетинаються головні вулиці, знаходиться перехрестя, яке всі ніжно називають П’ятачок. А в його центрі стоїть старовинний, але чарівний Годинник. Його створив той самий Годинникар, який колись умів зупиняти час — але для цього годинника він використав особливу магію.
Годинник був не просто механізмом із стрілками. Він був Хранителем Ранків. Щоранку, ще до того, як над пагорбами здіймалося сонце, Годинник на П’ятачку ніжно прокидався, потягувався, зітхав — і... запускав ранок у місті.
Якщо хтось не встигав прокинутись, він лагідно дзеленькав, розсилаючи золоті промінчики, які тихенько торкались вікон. Якщо хтось заплутався в снах — стрілки ніжно відмотували сон назад, дозволяючи прокинутися в потрібну мить. А коли діти лінувалися йти до школи — Годинник весело підморгував і надсилав на небо веселу веселку, яка зникала рівно тоді, коли треба було вийти з дому.
Але одного ранку… Годинник замовк.
Перехрестя залишилося тихим. Пташки не заспівали, сонце не зійшло, а всі жителі прокинулись не вчасно: хтось запізнився на роботу, хтось ще спав, а діти — раптом захотіли залишитися вдома й пекти пиріжки. Місто завмер у напівсні.
Левко і його друзі відразу зрозуміли — щось трапилося з Годинником. Вони піднялися на його вежу і виявили, що серце Годинника — невелика скляна сфера з сяйвом — згасло.
— Годинник більше не відчуває мрій людей, — прошепотів Годинникар. — А саме вони йому давали силу…
Тоді Левко зібрав усіх мешканців міста на П’ятачку. Він попросив кожного пригадати найтепліший ранок свого життя — коли пахло какао, коли співала мама, коли вперше хтось сказав: «Добрий ранок, мій герой».
Люди заплющили очі, і світ навколо заграв новими барвами. З їхніх сердець піднялися блискітки — теплі, світлі, мов росинки на сонці — і злетіли прямо до серця Годинника. Воно спалахнуло, завібрувало й… дзінь!
Місто прокинулось. Сонце піднялось якраз вчасно, веселка знову прикрасила небо, і навіть пиріжки не пригоріли.
З того часу кожного ранку на П’ятачку хтось обов’язково дякує Годиннику — за ще один чудовий день, за нову історію, і за те, що місто Ф. ніколи не запізнюється на своє чудо.
далі історія про місто, чиє серце, містичний вузол сили - це Бібліотека, яка зберігає дивовижні скарби і завжди прийде на поміч
Бібліотека міста Ф. — містичний вузол сили
У місті Ф. кожна будівля мала свою душу, але найбільшою, наймудрішою і найтаємничішою була Бібліотека. Вона стояла на старовинній площі Пам’яті, між кількома срібно-зеленими ялинками та кленом, що ніколи не втрачали листя. Кажуть, що її фундамент закладали ще до того, як з’явилися перші кам’яні мости через річку У., а її стіни пам’ятали навіть ті часи, коли в місті літали дракони зі світла та зірок.
Але головне — Бібліотека була живою.
Вона дихала, слухала думки мешканців, підказувала, де знайти відповіді, а іноді… сама відкривала свої двері, коли хтось потребував допомоги. В її залах було безліч кімнат — нескінченні сходи, шафи з книгами, які шепотіли історії, і дзеркала, що відображали не тебе, а те, ким ти можеш стати.
Одного дня над містом зійшла дивна темрява — не нічна, а мов тінь забутої печалі. Люди стали забувати імена своїх вулиць, історії з дитинства і навіть… слова. Вчителі не могли навчати, діти не грали в словесні ігри, а навіть Казкарка загубила нитку оповіді.
— Це затінок Зниклої Мови, — мовив Годинникар. — Колись він приходив до інших міст, коли забували про силу слова…
Левко з друзями рушили до Бібліотеки. Вона вже чекала. Її двері були відчинені, і з них виходило м’яке світло, мов тиша перед важливою відповіддю.
— Я пам’ятаю всі слова, — прошепотіла Бібліотека. — Але щоб повернути їх місту, мені потрібен Голос Віри — той, хто скаже правильне слово в правильний момент.