І чорнило... ображалося.
Йому ж так хотілося творити красу! Тонко вливатися в папір, утворювати вишукані рядки, залишати по собі витончені закарлючки, крапочки і завитки. Воно мріяло бути мистецтвом — а його ігнорували.
І от одного дня чорнило вирішило: досить.
Коли учні сіли писати диктант, щось змінилося. Перо ковзало по паперу, наче балерина по сцені. Кожна літера — ідеальна. Кожне слово — ніби з шрифтів старовинних манускриптів. Абзаци — симетричні, витончені, гармонійні.
Учні дивилися на свої зошити з подивом:
— Це… ми? Це наше?
Директорка школи зберегла кілька аркушів у рамочках.
А наступного дня… все стало, як було. Почерк знову повернувся до нерівного, лінькуватого вигляду. Чари розвіялись.
Але діти вже побачили — як воно могло бути. І більше не хотіли писати абияк. Почали самі просити додаткові уроки каліграфії, купувати гарні ручки, вправлятися вдома.
І чорнило знову текло по сторінках — цього разу без магії. Просто з любов'ю.
А в одному з класів, на стіні, повісили табличку з написом:
"Гарний почерк — це діалог між тобою і майбутнім читачем."
Історія про слова, силу доброти
й несподівані метелики в місті Ф. 
У місті Ф. люди були загалом спокійні, врівноважені, навіть трохи задумливі. Вони любили тишу в парках, гарячий хліб з пекарень і повільні розмови на лавочках. Але, як і всюди, іноді траплялось — хтось десь втратив терпіння, десь у черзі чи поспішаючи, і з уст виривалося щось різке, колюче, лайливе.
Це були миті, що одразу псували настрій — наче дощ у розпал свята.
І в місті жила дівчинка на ім’я Лада. Вона мала чутливе серце і великі очі, що завжди дивилися трохи глибше. Коли вона чула лайку — їй ставало по-справжньому погано. Не від образи, а від того, як це змінювало світ навколо. Ніби фарби блякли, музика затихала.
І от одного вечора, коли сонце сідало за дахами, а в місті повіяло першою прохолодою, Лада, сидячи на своєму улюбленому підвіконні, прошепотіла подумки:
— Хай зникне лайка назавжди. Нехай замість неї з’являється щось красиве. Хоч би щось... Аби не...
Вона сама не повірила, що це спрацює.
Але на ранок місто прокинулося іншим.
Коли продавець на базарі обурився через зламані ваги й вигукнув щось грубе — з його вуст вилетів… метелик. Блакитний, з золотим напиленням на крилах, він кружляв над яткою, сідав на диню, а потім полетів угору, залишивши людей роззявленими.
Таке саме сталося в автобусі, коли водій сварився з пасажиром — і замість слів з вікон вилетіли рожеві метелики з візерунками, мов вишиванка.
Люди не могли повірити своїм очам. Лайка більше не звучала. Вона ставала метеликами.
Згодом містяни почали усміхатися замість сердитись. Бо важко злитися, коли перед тобою літає маленьке диво. Хтось навіть почав ловити метеликів у фотоапарат, а діти складали казки про чарівну силу слів.
А Лада — мовчала. Але кожного разу, як бачила новонародженого метелика, всміхалась:
Світ слухає. Варто тільки щиро попросити.
Історія про зиму, тепло і домашні радощі 
У місті Ф. зима приходила не одразу — вона підкрадалася, як кіт на м’яких лапах: спершу дотиком до ранкових шибок, потім — хрустом під ногами, а тоді — білим подихом над дахами.
Але справжній знак, що зима оселилась надовго, з’являвся в повітрі: дим. Сіро-білий, м’який, ніби пух, він піднімався з пічних труб і завивався кучерями в небі, мов мереживо.
Місто Ф. мало ще багато будинків із печами — старими, розписаними квітами, або новими, але з таким же живим жаром усередині. І кожного зимового дня дим сплітав над вулицями візерунки, мов хто вишивав повітря теплою ниткою.
У цьому димі було щось особливе. Він пахнув… дровами. Але не просто — а по-різному. То липа злегка солодка, то яблуня — трохи пряна, то стара вишня — з відтінком спогадів.
А ще — пахло домівками. Тим, що відбувається всередині, поки зовні зима. Хтось пік пиріжки — з капустою, з вишнями, з маком. Хтось варив какао, густе й гаряче, що запарювало окуляри. А хтось — глінтвейн, з апельсином, корицею, гвоздикою й теплими розмовами.
І хоч на вулиці був мороз, і сніг сипався з неба, мов цукрова пудра, у повітрі було щось невимовно затишне. Містяни йшли, втягували носами аромат диму й тепла, і мимоволі усміхалися.
Бо зима у місті Ф. — це не про холод. Це про димові кучері, що огортають місто, як теплий шалик, і про те, що десь за вікном уже чекає чашка какао й пиріжок, щойно з духовки.