Сонце гралося в листочках, вітерець лагідно погойдував гілки, а повітря було напоєне запахом меду і зеленої трави.
— Мурр, як гарно! — вдоволено промовив Любчик і пройшов трохи далі.
Раптом він почув тоненьке пік-пік-пік.
— Хто це? — нашорошив вушка.
На землі, між корінням берези, сиділо малесеньке сіре мишеня й тремтіло.
— Чому ти так пищиш? — запитав Любчик, хоча, якщо чесно, він любив поганятися за мишами.
— Я… я загубив свою нірку! — схлипнуло мишеня.
Любчик задумався. Він міг би просто махнути хвостом і піти собі далі, але… як же мишеня без дому?
— Ходімо, я допоможу, — вирішив він.
І котик пішов попереду, принюхуючись до повітря, заглядаючи під коріння й у маленькі нірки. Мишеня бігло слідом, ступаючи лапками по м’якому моху.
— Ось! — вигукнуло воно раптом. — Це моя нірка!
Із темного ходу визирнула інша миша — мама мишеняти.
— Ой, дитино моя! — зраділа вона. — Дякую тобі, котику!
Любчик гордо випростав хвоста.
— Та нема за що, — муркнув він.
А потім додав:
— Хоча ви, миші, дуже дивні. Ховаєтесь, пищите… А гай такий гарний! Дивіться, яке сонце, який вітерець!
— Так, — погодилася мама-миша, — але ж ти кіт! А коти зазвичай ганяються за нами…
Любчик хмикнув.
— Може, інші й ганяються. А я просто люблю прогулянки.
І з тими словами він потягнувся, стрепенув хвостом і, задоволений собою, пішов додому — грітися на сонячній плямі біля вікна.
А з березового гаю ще довго лунало тихеньке пік-пік-пік, але цього разу — не від страху, а від радості.
Історія про місто Ф., де навіть будинки
мають серце й пам’ять 
У місті Ф., серед вузьких і широких вуличок, та зовсім невеликих провулків, одного дня настало легке архітектурне сум’яття.
Все почалося з того, що кілька стареньких будинків — із облупленою штукатуркою, балкончиками з мереживного металу і дерев’яними вікнами з досить довгою історією — почали шепотіти один одному:
— Мабуть, нас уже ніхто не любить... Подивіться на новобудови — високі, блискучі, рівненькі. А ми — похилені, потріскані...
І щось у їхньому мурованому серці занило і засумувало.
Та одна з багатоповерхівок, новенька, з дзеркальними вікнами і строгими геометричними формами, почула ті слова — і відповіла:
— Не сумуйте. Ви — живі. У вас — історія. Ваші під’їзди пахнуть яблуками, книгами, пиріжками й щасливим дитинством. У вас дверні ручки, що пам’ятають дотик десятків поколінь.
— А ще, — додала інша, — у вас є еркери! І ті незвичайні арки в під'їздах! І плитка з візерунком, якої вже ніде не знайдеш...
— І скрип ваших дерев’яних сходів — то не старість. То музика часу, — мовила тиха дев’ятиповерхівка на розі.
Старенькі будинки здивовано притихли. Їм ніхто так не говорив давно. І раптом вони згадали...
як колись одна молода пара вперше поцілувалась на балконі третього поверху;
як у під’їзді хтось лишив дитячий візочок — і всі мешканці виходили погойдати;
як у вікнах горіли новорічні гірлянди ще в ті часи, коли лампочки були кольоровими, але завжди теплими.
як на цю адресу приходило багато паперових листів…
І вони знову стали гордо стояти, хоч і трохи перекошені, з тріщинами — але з душею.
Бо кожна нова висотка розуміла: саме старенькі будинки — це коріння міста. Вони — його пам’ять, його історія, його серце.
Історія про місто Ф., де мудрість
і допитливість не мають віку 
У місті Ф., де вулички пахнуть липовим чаєм і ще зберігається традиція вітатися з трамваями, нещодавно сталося щось особливе.
Відкрився Вільний Університет Третього віку.
Він розмістився у будівлі колишнього Палацу Культури, яку відреставрували з любов’ю. Тепер там замість репетицій хору лунають звуки клавіатур, замість вишивальних гуртків — заняття з UX-дизайну, а замість танців з баяном — майстер-класи з левітації.
Так, левітації. Але про все по черзі.
Сюди приходили бабусі й дідусі, яким давно вже на пенсію, але цікавість у них — як у першокласників. Вони вивчали:
Основи програмування — і створювали застосунки для пенсіонерів: «Будильник на чай», «Де мій внук?», «Ода спокою» (медитації під Шопена);
Розробку інді-ігор, у яких головними героями були сміливі бабусі з суперсилою варити борщ, що зцілює, і дідугани, які приборкують хаос у транспорті;
Філософію спокою — курс, де обговорювали, чому варто прощати, як знайти сенс у буднях і навіщо коти приходять саме тоді, коли треба;