Хтось в’язав гачком, хтось спицями, хтось просто зв’язував квадрати в цілі полотна. І незабаром на стовбурах дерев з’явились смугасті «шарфи», «жилетики», навіть «рукава» з китицями.
Були візерунки у формі сердець, хмаринок, кавових горнят, дивоквітів, навіть один грибочок і маленька вишиванка.
Кожне дерево мало свою унікальну «одежинку», і парки, сквери та вулиці стали виглядати, як галерея щастя та Показ Мод.
Дерева спершу розгубились. Вони такого не чекали.
— Це що, модний показ? — шепотіли вони листям і гіллям.
Але люди підходили, фотографувались, обіймали їх (так, прямо стовбури!), дякували за тінь, за затишок, за чисте повітря, за життя. І дерева спочатку зніяковили, а потім зрозуміли.
Їм стало приємно і затишно. Вони справді ніби ожили ще більше, розпустили молоде листя швидше, стояли рівніше, а крони сягали неба ще ближче.
У повітрі відчувався особливий настрій: місто немовби стало теплішим — не через погоду, а через турботу.
Відтоді у місті Ф. кожної весни влаштовують Фестиваль В'язаного Листя, де всі, хто вміє — в’яже обновки, а хто не вміє — просто приносить пряжу чи обіймає дерево. До речі, кажуть, що Фестиваль Обіймів теж скоро запровадять! Але поки що це секрет…
Бо у місті зрозуміли: навіть дерева цвітуть краще, коли знають, що їх люблять. Турбота не завжди повинна бути корисною, — іноде це просто заради краси і приємного настрою.
А гарні традиції приживаються легко та невимушено! Перевірено.
Історія про хитрість, фантазію
та найоригінальнішу скульптуру в місті Ф.
У місті Ф., де навіть трамвай, якого ніколи не було, мав свою легенду, одного дня Головний Архітектор міста, пан Северин, задумав щось зовсім незвичне.
Він довго дивився на Головну Площу — простору, світлу, з квітами, ліхтарями та відлунням старовини. Але чогось бракувало. Якогось... дива.
І от, над горнятком кави з корицею, йому спало на думку:
— А що як поставити тут… пам’ятник птеродактилям?
Так, саме їм. Давнім мешканцям неба, що літали над землею задовго до людей. "Бо що, як вони — перші архітектори повітря?", — міркував Северин.
З проєктом він рушив до мерії. Але там — брови здивування, погляди скоса й фінальна фраза:
— Птеродактилі — це надто… хм… сміливо.
Пан Северин не образився. Він лише трохи зітхнув — і почав думати далі.
І тоді в нього народився план з подвійним дном.
Він переробив скульптуру: залишив усе — позу, розмах крил, горду поставу, навіть дзьоби. Лише трохи змінив лінії шиї, подовжив ноги, додав гніздо з гілочками й маленьких «пташенят».
І написав у проєкті:
«Пам’ятник лелекам — символам миру, родинного тепла та вічного повернення додому».
Мерія аплодувала. Місто погодилось.
І от, за місяць на Головній Площі з’явилась велична скульптурна група "Лелеки на гнізді".
Та ті, хто придивлявся уважніше, бачили в тих "лелеках" дещо інше: величезні крила з мембраною, хижі, хоч і шляхетні дзьоби, і той погляд… прадавній, глибокий, ніби з юрського періоду.
Діти їх обожнювали, туристи фотографували, місцеві кепкували:
— А може, то насправді птеро...
— Тсс, — казали ті, хто знав. — Це наша маленька таємниця.
І тепер місто Ф. має свою найнезвичнішу пам’ятку, яка кожному говорить щось своє — комусь про небо, комусь про фантазію, а комусь… про те, що мрії таки можуть літати.
Їжачок і перші крокуси
🐾
У лісі на Снігурівці, під старим дубом, у затишній нірці прокинувся від зимового сну маленький їжачок.
Він солодко потягнувся, позіхнув і виліз назовні, щоб побачити, чи вже прийшла весна.
Сонце лагідно світило, танули останні сніжинки, а повітря пахло чимось новим, свіжим і трохи чарівним.
Їжачок обережно ступив на землю, що ще зберігала зимову прохолоду, і раптом побачив щось дивовижне.
На лісовій галявині, прямо з-під снігу, пробивалися маленькі, ніжні квіти.
Вони були фіолетові, білі та жовті, мов крихітні вогники, що першими зустрічали весну.
— Хто ви? — запитав їжачок, підходячи ближче.
— Ми — крокуси, — прошепотіли квіти.
— Ой! Ви такі гарні! Але як вам вдалося вирости так рано? Адже сніг ще не зійшов!
— Ми — вісники весни, — відповіли квіти. — Ми пробуджуємо ліс, першими вітаємо сонце і розповідаємо всім, що зима вже позаду.
Їжачок був зачарований. Він ніколи раніше не бачив таких відважних квітів.
— А можна я вас захищатиму? — запитав він.