Цим голосом стала маленька дівчинка на ім’я Марічка. Вона не вміла говорити довго, зате вірила в чудеса. І коли вона промовила слово "РАЗОМ", книжки у Бібліотеці раптом відкрилися самі. Сторінки зашелестіли, літери злетіли в повітря, мов птахи, і полетіли над містом.
Там, де вони торкались дахів і сердець, люди згадували все — і своє ім’я, і улюблену пісню, і казку, яку колись розповіла бабуся. Слово повернулося.
І з того часу в місті Ф. кожен знає: якщо колись зникне надія чи сенс, варто просто прийти до Бібліотеки. Вона відкриється. Вона обійме. Вона нагадає, хто ти є.
Про місто Ф., де світ оживає після заходу Сонця
У місті Ф., як тільки сутінки обіймають дах за дахом, починається інше життя — тепле, лагідне, де кожна річ знає своє місце, але має і власну волю.
Фонарі, ті самі, що вдень стоять мовчазно й непорушно, оживають. Вони протирають свої лінзи, шепочуться між собою про щоденні новини — хто що побачив, кого освітлював, хто на якому перехресті розгублено шукав дорогу. Їхні вогники — то очі міста вночі, мудрі й трохи мрійливі.
На лавочках, об’єднаних у таємну Гільдію вільних Трударів, вирішуються важливі питання. Наприклад, де наступного ранку краще поставити нового квіткового горщика, або як підтримати стару лавку в парку, що трохи осіла після рясних дощів. Вони мають свій статут, записаний на березовому листку, і засідання проводять за участі кількох уважних ворон.
А стовпи, що вдень стримано виконують свої функції, ввечері посміхаються всередині, коли до них повертаються лелеки. Їм подобається бути оселею для таких поважних птахів. Вони терпляче тримають гнізда, навіть коли ті стають трохи важкими, навіть коли лелеченята голосно вимагають їжі.
Усе в місті Ф. живе у повазі одне до одного. І містяни, проходячи повз, іноді зупиняються, вдивляються в світло ліхтаря, торкаються теплої дерев’яної спинки лавки, або посміхаються стовпу з гніздом — ніби вітаються з друзями.
Туман і дощ — невидимі жителі міста Ф.
У місті Ф. кожен ранок був трохи схожий на диво. Коли сонце ще тільки розплющувало свої промінчики, а вулиці ще дрімали, по всьому місту розливався туман — м’який, мов шерсть кошеняти, і теплий, мов обійми бабусі.
Туман ніколи не приходив один. Він був поетом, що ходив між каштанами й кленами, гойдався на їхніх гілках, розповідав листю сонні вірші. А листя слухало і тихенько шаруділо у відповідь, ніби аплодувало.
Але туман мав друга — доща. Дощ був веселуном. Він прокидався трішки пізніше і, побачивши місто ще в тумані, тихенько хіхікав. Потім вибігав із хмар, і починав свої пустощі: скакав по бруківці, наспівував крапельні мелодії по дахах, і найулюбленіше — катався на парасольках.
Мешканці міста не сердились. Вони знали: дощ — це як малюк, який щиро радіє кожній калюжі. А парасолі тут були особливі — кожна мала свій характер. Наприклад, парасоля пана Микити, вчителя географії, любила планувати маршрути крапель, а червона парасоля Марічки навіть примудрялась танцювати разом з дощем.
Коли дощ і туман зустрічалися у сквері біля кав’ярні «Три Латте і Сонце», вони перешіптувались, мов старі друзі. А всі навколо ставали трохи добрішими: діти ловили краплі язиками, пси несли у зубах вологі палички, а бариста варив найтепліший в світі шоколад.
Кажуть, що саме в такі дні у місті траплялись маленькі дива — хтось знаходив загублену рукавичку, хтось отримував листа, якого чекав усе життя, а хтось просто... закохувався.
Бо коли туман і дощ обіймають місто разом — воно шепоче про найголовніше. Про ніжність. Про прості радості. Про те, що навіть похмурий день може бути святом.
Аптека і Канцелярський Магазинчик —
маленька суперечка в місті Ф.
Одного туманного ранку, коли краплі дощу ще грали на підвіконнях, на вулиці Спокійній трапилось те, чого в місті Ф. не пам’ятали вже багато років — посварились дві будівлі.
Аптека, серйозна пані з м’ятним запахом і строгими поличками, що знала кожен рецепт напам’ять, похмуро поглядала через дорогу на Магазинчик канцелярського приладдя — яскравий, усміхнений, розцяцькований кольоровими олівцями та блокнотами, мов дитячий альбом.
— Подивись тільки! — обурено булькала пляшка сиропу від кашлю. — До нього йдуть усміхнені, з натхненням, а до мене — тільки коли голова болить або температура!
— Та й що? — уривалося з полиці з фломастерами. — У нас люди купують ідеї, а у вас — пігулки! Надто вже ти серйозна, Аптеко!
Так почалася тиха, але вперта суперечка. Аптека почала шепотіти вітру, щоб той затягував людей запахом евкаліпту, а Магазинчик заманював дітей кольоровими кульками біля входу.