Першими поверталися шпаки. Потім з’являлись припутні — великі, поважні, з поглядом спогадів. Вони сідали на старі ясени в парку і уважно прислухались до нових історій міста. Їхній воркіт був схожий на колискову.
Та найурочистішим моментом було повернення лелек. Їхні великі білі тіла, чорні крила і довгі червоні дзьоби ставали символом відродження. Старий димар на хлібозаводі знову приймав свою пару, що щороку гніздилася там. Люди навіть ставили лавку поруч, аби спостерігати і загадувати бажання — бо лелеки завжди приносять добрі вісті.
А далі приходила горлиця. Її спів — м’який, задушевний — лунав над садами, мов пригадування про щось важливе, майже забуте. Вона сідала на дріт поруч із старою бібліотекою й співала, коли школярі готувалися до іспитів, коли хтось уперше йшов на побачення або читав листа з далекого міста.
Ближче до травня зявлялись ластівки. Вони стрімко розрізали повітря, мов блискавки, і миттю знаходили свої старі гнізда під карнизами, на дзвіницях і біля школи, де діти кожного року рахували: «О, вже три! Ні, вже п’ять!» Ластівки щебетали, мов дзвіночки, й ніби переказували новини з далеких країв.
І кожного весняного ранку, коли сонце ще тільки торкалося даху школи й вулиці ще дрімали, з неба спадали пісні. Різні, ніжні й дзвінкі. Вони змінювали одне одного, мов сторінки книги, яку читає сам вітер. І тоді навіть найдивніше серце у місті Ф. ставало трішки теплішим, трішки ближчим до неба.
Сонячний сквер і кам’яне серце всесвіту
У самому серці міста Ф., між Головною Вулицею та старою кав’ярнею з плюшевими стільцями, ховався скромний, але дуже особливий куточок — Сонячний сквер. Він мав цю назву не лише тому, що там завжди було багато світла, а ще й тому, що там час зупинявся на мить — щоб подихати спокоєм.
У центрі скверу бився струменями фонтан, з якого бризки води грали веселкою в ранковому сонці. Але найбільше захоплення викликала кам’яна куля всередині. Вона була темно-брунатного кольору, з мармуровими прожилками, і здавалася звичайною. Та лише для того, хто не знав її справжньої історії.
Бо всередині кулі, за давніми переказами, спочивав Філософський камінь — не той, що перетворює метал у золото, а інший, ще цінніший. Той, що відкриває шлях до розгадки Всіх Таємниць Світу.
Старі бабусі, що сиділи на лавках поруч, знали: коли місяць у повні, вода у фонтані тихенько шепоче. А якщо прислухатись дуже уважно, то можна почути відгомін відповідей на найпотаємніші питання. Але не всі — лише ті, що задані з щирим серцем.
Діти вважали, що куля жива. Вони клали до неї долоні і просили: «Хай мама більше не сумує», або «Хай татко повернеться з далекої подорожі». І місто, здавалося, слухало.
Один з юнаків, на ім’я Орест, навіть наважився дослідити кулю. Він ночами вивчав старі книги з Бібліотеки, намагався розшифрувати древні знаки на обідку фонтану. І одного вечора, коли вітер зірвав лист із каштана і він упав прямо в долоні Оресту, юнак почув голос: «Справжня розгадка — в гармонії». А куля м’яко засвітилася зсередини...
Відтоді він став філософом для всіх — не професором, а мудрим другом, до якого приходили за порадою всі, хто шукав сенс або світло в темряві.
Сквер Сонячний досі тихенько дихає водою і каменем. А вночі, коли все місто Ф. спить, іноді чути, як шурхотить кам’яна куля, повертаючись у снах.
Шлях до Світового Океану
Місто Ф. зручно розляглося на м’яких пагорбах, немов на зеленій ковдрі. А з тих пагорбів, ледь тільки пригріє весняне сонце, починають з’являтися струмки. Вони стікають прозорими стрічками, весело дзюркочучи поміж камінцями, корінням дерев і ніжних квітів. Їх так багато, що здається — самі пагорби плачуть від радості після зими.
Кожен струмочок має свою назву, хоч іноді тільки в уяві дітей: один — Сріблястий, інший — Дзвінкий, а третій — Загадковий. Вони всі мчать донизу, прямуючи до річки У., яка обіймає місто Ф., як лагідна мати. Річка У. — мов дзеркало для неба, де відбиваються і ластівки, і хмари, і сам настрій міста.
Та У. не залишається на місці — вона плине далі, зливаючись з іншою, більшою річкою, потім ще з однією. Всі вони ведуть до великої водної дороги, яка закінчується там, де вода зустрічає небо — в Світовому Океані.
І тому в місті Ф. завжди казали: «Навіть найменший струмочок має велике призначення». Бо кожна краплина, що пробігає повз коріння каштанів, крізь мох і трави, зрештою стає частиною великої водної родини.