Іноді діти ставили дерев’яні човники у струмки — з клаптиком паперу всередині, на якому писали мрію. Вони вірили, що їхні побажання попливуть далеко-далеко, і можливо, навіть досягнуть того далекого краю, де океан шепоче відповідь.
А старі рибалки розповідали, що річка У. пам’ятає всі історії, які їй розповіли струмки, і передає їх хвилям моря. І що одного дня, якщо прикласти вухо до мушлі, яку винесло на берег — можна почути дзюркіт саме того струмочка, що біг коло твого дому.
Бо в місті Ф. все — частина великої гармонії, а кожен початок веде до чогось великого.
Дощова краса міста Ф.
У місті Ф. дощі не приходять просто так. Вони завжди починаються з місією. І цього разу, коли важкі хмари повільно попливли над пагорбами, небо зітхнуло і... вперше за довгий час поглянуло на себе.
Йому стало цікаво: як воно виглядає? І коли перші краплі торкнулися бруківки, на площах і тротуарах з’явилися калюжі, мов чарівні дзеркала. У них небо побачило себе — синє, зворушене, з ніжними білими стрічками хмар. Воно аж зніяковіло, але так зраділо, що стало краще світити — навіть крізь дощ.
Дахи будинків, яким іноді бракувало уваги, раптом засяяли. Дощ ретельно змивав із них пил часу, залишки пташиного пір’я й осіннє листя, що ще затрималося. І раптом дах червоної школи заблищав так, ніби був щойно збудований.
А черепиця на Ратуші, мов усміхнулась небу — їй було приємно стати красивішою.
А клумби! Вони співали мовчазною квітковою симфонією. Пелюстки тюльпанів і нарцисів відкрилися до крапель, ніби хотіли напитись кожної. Фіалки захитались від вологи, а барвінки віддзеркалили кольори з неба — усе місто виглядало як живий живопис.
Водостоки, ці скромні трударі, трудились не покладаючи себе. Вони з шумом забирали зайву воду, змиваючи крихти, пилюку, непотрібні речі, навіть пару загублених гудзиків і старий квиток на трамвай. Місто стало чистішим — не лише зовні, а й у душі.
І тоді всі зрозуміли: дощ — це не просто вода з неба. Це мить оновлення. І навіть звичні речі можуть раптом засяяти, якщо на них подивитись під іншим кутом — або після дощу.
Так місто Ф. ще раз нагадало своїм жителям: краса — в простому, якщо побачити її серцем. І навіть дощ — художник, а калюжі — чарівні дзеркала!
Дзвін Ротонда — серце натхнення
У парковій рощі на схилі міста Ф., де каштани ростуть у мовчазній відчуженісті, серед квітів і затишку стоїть вона — білосніжна Ротонда. Її видно ще здалеку, бо світло, що грає на її колонах, ніби обіймає всіх, хто до неї наближається.
Та головне в Ротонді — це дзвін. Не великий, не громіздкий, а витончений, мов створений з самого ранкового серпанку й перших нот весняної симфонії. Кажуть, його відлито ще тоді, коли перші мрійники закладали каміння під місто Ф.
Кожного світанку, коли сонце тільки торкається верхівок дерев, Ротонда видає тихий, протяжний звук — дзвінок, що ніби співає світові: "Прокидайся, добро вже поруч."
Цей дзвін зачаровує природу: птахи співають особливо натхненно, тюльпани розкриваються раніше, навіть білки припиняють свої шалені перегони і завмирають на мить. А головне — люди стають добрішими.
Кажуть, той, хто прийде до Ротонди з щирим серцем, почує дзвін не тільки в повітрі, а й у собі. Саме так одного разу старенький годинникар вирішив навчити хлопчика з вулиці своєму ремеслу.
А молода дівчина, яка боялась подзвонити бабусі після сварки, після прогулянки до Ротонди зателефонувала і примирилась.
Ротонда не навчає, а нагадує: усе велике починається з малого.
І іноді варто просто зупинитися, послухати тишу між звуками дзвону — і ти відчуєш, як серце твоє наповнюється світлом.
Так і живе Ротонда в місті Ф., тримаючи на своїх невидимих плечах гармонію, що з'єднує природу, час і серця людей.
Грак із Вулички Спогадів
На одній із вузеньких вуличок міста Ф., що звивається між старими будиночками, де кожне віконце — мов очі, які бачили ціле життя, жив собі старий грак на ім’я Борис. Його чорне пір’я давно посріблилось пилом років, а голос став глибоким, наче ехо з минулого.
Грак Борис не був звичайним птахом. Його називали Хранителем Пам’яті. Бо тільки він пам’ятав ті часи, коли в місто приїжджали паротяги, дихаючи білим паром і вириваючи з себе клуби чорного диму, наче оживаючі дракони. Станція тоді жила іншим життям — на пероні бриніли валізи, шелестіли газети, пахло свіжим хлібом із найближчого кіоску і мазутом від коліс.