Грак завжди сидів на ліхтарі біля старого вокзалу, спостерігаючи за всім, що відбувається. Його очі бачили солдатів, що їхали на війну, і закоханих, які зустрічалися після довгої розлуки. Він чув плач і сміх, музику акордеону і стукіт каблуків по дерев’яному настилу платформи.
Діти, що мешкали на цій вуличці, часто прибігали до грака Бориса. Вони знали: якщо тихо сісти під деревом і не заважати, він почне розповідати. І тоді звучали історії про золоті монети, які випадали з кишень у поспіху, про таємничих мандрівників у сірому, які залишали дивні валізи, і навіть про паровий годинник, що колись стояв просто на платформі і показував інший — казковий — час.
Але сам Борис найбільше любив згадувати не події, а аромат міста тих днів — запах деревини, вугільного диму і першої кави ранкового поїзда.
Тепер вокзал модернізували, а паротяги давно замінили тихі електрички. Але Борис залишився — мов голос епохи, яка не хоче забуватись. І як тільки настане ранковий туман, він обов’язково прилетить на свій ліхтар, притихне, подивиться на місто згори й тихо, ледь чутно, каркне — як знак, що пам'ять жива.
Млинці з ранкового сонця
У місті Ф. є особливе мистецтво — випікати млинці так, щоб кожен з них був мов промінчик ранкового сонця. У крихітній кав’ярні на розі Вулиці Щастя, що прокидається одночасно з першим світлом, мешкає пані Марія, відома всім як Млинцева Фея.
Вона щоранку відкриває віконце своєї кухоньки, і аромат свіжих млинців розливається по вулицях, будить квіти в горщиках, змушує горобців дзвінко щебетати, а перехожих — посміхатися ще до першого ковтка кави. Всі в місті знають, що млинці в пані Марії — не просто смаколик, а настрій у тарілці.
Тісто вона замішує з легкістю, ніби співаючи пісню — борошно з пшеничного поля, яке бачив її дід, яйця від щасливих курей із передмістя та молоко, в якому «пливе» аромат луків. А головне — дрібка доброти й усмішки, яку вона додає щоразу.
У кожного мешканця є улюблений смак: дідусь Костянтин обожнює з медом і маком, пані Оля з читальні бере зі смородиновим варенням, а діти — тільки з шоколадом і згущеним молоком. І найважливіше — млинці завжди подаються з чашкою ароматної кави або запашного чаю, щоб день починався з тепла, затишку і легкого дива.
Кажуть, що млинці пані Марії мають здатність здійснювати бажання, якщо загадати його в момент, коли робиш перший укус. І саме тому в місті Ф. ніколи не бракує мрій, радості й нових починань — бо кожен новий день починається з млинця.
Кольорова симфонія міста Ф.
Одного ясного весняного ранку в місті Ф. прокинулась ідея: а що, як порахувати, в які кольори вдягаються наші мешканці? Ідея почалася з одного художника, що сидів біля фонтану з містичною кулею, замальовуючи вуличні сцени. Він помітив, що навколо — справжній вибух барв: і зелене, як молоде листя, і темно-смарагдове, і м’ятне, і кольору моху; а синє — не лише неба, а ще й кольору глибокої ріки, індиго, волошки, блакитного туману...
Міська рада, натхненна ідеєю, вирішила провести День Кольору. Всіх містян попросили вдягнутись у свій улюблений колір і зібратись на Головній Площі. Але коли зібрався люд — очі розбіглися! Місто раптом стало схожим на живу палітру, мов хтось розлив фарби на величезному полотні. Навіть бабуся Оленка, яка завжди ходила у сірому, прийшла в бузковому з червоним капелюшком!
Секретар ради намагався вести підрахунок — із нотатником у руках, з лічильником і серйозним обличчям. Але вже на п’ятдесятому відтінку зеленого він зітхнув, а на сотому синього — капітуолював. Люди сміялися, підкидали в повітря кольорові стрічки, діти малювали крейдою барвисті мрії на бруківці.
Так місто зрозуміло: барви — це не просто кольори одягу, а відображення настрою, душі, мрій кожного. І хоча підрахунок не вдався, у всіх залишилось найцінніше — відчуття, що місто Ф. живе в кольоровій гармонії.
Парасольковий переворот у місті Ф.
Одного ранку в місті Ф. сталася дивовижа: жодна парасолька не захотіла складатись. Від найменшої дитячої з ведмедиком до старої бабусиної з мереживом — усі стояли, гордовито розпростерши свої кольорові крила. Спочатку люди трохи розгубилися. Було незручно носити парасольку розкритою в сонячну погоду. Але потім...
...хтось запропонував: «А давайте підвісимо їх на дротах над пішохідною вулицею!»