Нікому в Барлетті ще зроду так не щастило, як тим братам, і навряд чи коли пощастить.
Хто вигадає більше чисел?
Нумо вигадувати числа.
– Нумо. Починаю я: .майже один, майже два, майже три, майже чотири, майже п'ять, майже шість.
– То дурничка. Ось послухай, що я вигадав: один зверхмільйон більярдонів, один восьмільйон тисячонів, один чудольярд і один чудольйон.
– А я вигадав таку таблицю множення:
три по одному – йди додому
три по два – он сова
три по три – носа втри
три по чотири – дзвоник до квартири
три по п'ять – землі п'ядь
три по шість – непроханий гість
три по сім – цукерки всім
три по вісім – джмелі в стрісі
три по дев'ять – качка й лебідь
три по десять – діток пестять
– Скільки коштують ці макарони?
– Два щиглі в лоб.
– Скільки звідси до Мілана?
– Тисячу нових кілометрів, один старий кілометр і сім шоколадок.
– Скільки важить одна сльозина?
– Як чия. Як вередунова, то легша за вітер, а як голодної дитини, то важча за цілу Землю.
– Чи довга ця казка?
– Аж занадто.
Бріф, бруф, браф
Два хлопчики гралися у дворі, вигадуючи свою таємну мову, що її ніхто інший не зрозумів би.
– Бріф, браф, – мовив перший.
– Браф, броф, – відповів другий. І обидва зареготалися.
На балконі другого поверху сидів добродушний старий синьйор і читав газету, а з вікна, що навпроти, виглядала не зла і не добра стара синьйора.
– От дурна дітвора, – сказала синьйора. Старий синьйор їй відповів:
– Яз вами не згоден.
– Невже ви зрозуміли, що вони говорять?
– Авжеж, зрозумів. Перший сказав: «Який сьогодні гарний день!», а другий відповів: «Завтра буде ще кращий».
Синьйора наморщила носа, але змовчала. Хлопчики знову заговорили своєю мовою:
– Мараскі, барабаскі, піпірімоскі, – сказав перший.
– Бруф, – відповів другий. І обидва зареготалися.
– Невже ви й це зрозуміли? – сердито вигукнула стара синьйора.
– Авжеж, зрозумів, – відповів, усміхаючись, старий синьйор. – Перший сказав: «Як добре жити на світі!», а другий відповів: «Який гарний світ!»
– Невже таки світ гарний? – допитувалася Синьйора.
– Бріф, бруф, браф, – відповів старий синьйор.
Як один перукар купив місто Стокгольм
На торгу в Гавірате можна купити все що завгодно. Спритніших крамарів деінде годі й шукати.
Якось у п'ятницю прийшов на торг один чоловік і почав продавати дивовижний товар: гору Монблан, Індійський океан і моря на Місяці. І був він такий спритний на язик, що за годину увесь той товар спродав, лишилося тільки місто Стокгольм.
Одному перукареві закортіло те місто придбати. Замість плати він підстриг крамаря, намастив йому волосся й одержав свідоцтво про купівлю, в якому було написано: «Власник міста Стокгольма». Перукар прибив те свідоцтво цвяшками на стіні між двох дзеркал і гордовито показував своїм відвідувачам, коли хто розпитував:
– Це шведське місто, і не просте, а столиця. Там проживає мільйон чоловік, і, звичайно, всі вони належать мені. Біля міста є і море, але я не знаю, хто його власник.
Перукар потрошку заощаджував гроші і торік подався до Швеції оглянути власні маєтності. Стокгольм йому страшно сподобався, та й шведи припали до серця своєю люб'язністю. Вони не розуміли аніскілечки, що він питав, а він – що вони йому відповідали.
– Я володар цього міста. Знаєте ви це чи ні? Вас про це повідомили?
Шведи всміхалися й потакували з чемності. Перукар потирав руки, радий-радісінький.
– Таке місто придбав за одну стрижку! Дешево воно мені обійшлося!
А насправді він переплатив. Бо кожна людина змалечку володіє цілим світом, і це не коштує їй жодного шеляга. Так, світ належить їй, треба тільки закачати рукави, простягти руки й узяти його.
Як Джованніно Ледачий мацав королівського носа
Одного разу Джованнінові Ледачому закортіло помацати королівського носа. Почав він до Рима збиратися. Друзі його відраджували, кажучи:
– Не їдь, Джованніно: це дуже небезпечно. Розгнівається король, то й носа власного позбудешся, і без голови залишишся.
Та Джованніно був упертий. Приготував валізку і сходив до священика, мера й маршала – щоб повправлятися. Він помацав їм носи так обережно й спритно, що ті навіть нічого й не помітили.