Та Зелений витязь усе п’є та п’є. Коли геть сп’янів, то почав різати зубами.
— Може, в тебе, цімборо, оскомина, що ти зубами ріжеш?
— Не оскомина в мене. Я ріжу зубами, бо ми два без крові не розминемося…
— Чому?
— Я був у цьому домі раніше за тебе, а дівчата найперше прибігли до тебе і повели в кімнату. Чому?
— Чому? Спитай їх.
Але він не питає, лише зубами ріже:
— Хочеш битися шаблями чи розщибатися?
— Як ти сам бажаєш.
— Будемо розщибатися!..
Коли вони стисли один одного під руки, Зелений витязь каже:
— Ну, кидай!
— Кидай ти, бо ти затіяв бійку.
І Зелений витязь кинув принцом до коліна в землю. Але той відхопився і кинув ним до пояса. Витязь натужився і кинув принцом до плечей. Принц вирвався і кинув ним до шиї, а тоді махнув шаблею і відтяв йому голову… Старші сестри заплакали, а молодша каже:
— Чого плачете? Зелений витязь винен сам. Розсердився, чому ми наперед завели в кімнату принца, а не його, і не хотів слухати — чому…
А хлопець сказав:
— Зелений витязь був у вас раніше за мене, то чому вас не звільнив? Не я, а він затіяв битку. Я мусив відрубати йому голову, бо інакше він мені би відрубав.
— Та ми плачемо, що два найсильніші витязі не могли жити в мирі.
Поховали витязя, і хлопець питає:
— Сестри, хочете їхати зі мною чи залишаєтеся тут?
— З тобою, з тобою! Ти нас звільнив, і будемо з тобою!
Принц дістав золотий прутик, вдарив ним із трьох боків по палацові і загадав, щоб той палац став яблуком. Золоте яблуко поклав собі в кишеню, і приготувалися в далеку дорогу: на одного коня сів принц із нареченою, на другого — її старші сестри. Коні піднялися під хмари й полетіли. Летіли день, тиждень, два тижні й прилетіли до його країни.
Принц старшу сестру видав заміж за бабиного внука, що з ним учився в школі, і подарував йому свою державу. Середущу сестру віддав за сусіднього короля. Сам узяв молодшу, що була йому суджена, і лишив собі країну Зеленого витязя і дівоцьку.
Мати й батько жили з ним щасливо, доки не повмирали.
А казка — небилиця, та най нашим ворогам лисіє потилиця.
Я сів на потак — порахуйте, чи не так.
На Чорну Полонину
Жив раз преславний цар. Він славився багатством і сильною державою, але найбільше — своїми синами. Виховав таких трьох хлопців, що рівних їм ніде не було. Хлопці росли у дисципліні: кожне слово нянька було для них законом. Цар і його сини дуже любили полювати. Все їх життя минало на вловах. Знали всі ліси, всяку звірину. Хоч і велика була їх держава, та в кожній закутині вони вже полювали.
Айбо в одному краї стояла висока-висока гора, вкрита по боках лісом. Верх її називався Чорною Полониною.
Тут ще нога людини не ступала. І сам цар сюди не піднімався.
— Няньку, підемо раз на Чорну Полонину! — просили сини.
— Доки я живу й після моєї смерті не смієте туди йти!
— Чому?
— Не питайте. Я не дозволяю!
Минув якийсь час, і хлопці знову почали просити. Цар ще грізніше заказав іти на полонину.
Царевичів дуже зацікавило, що там може бути? Але за життя свого нянька не насмілювалися йти, аби подивитися.
Минав рік за роком. Помер старий цар. Поховали хлопці свого батька. Та як вернулися додому, не сіли порадитись, як вести державу, а одразу рушили на Чорну Полонину.
Перші дні не бачили нічого особливого. Бродили день і ніч лісами, але ніде ніякої звірки. Ніби все тут вимерло.
Змучились, дурно ходячи, і посідали відпочити. Старший каже:
— Браття, розійдемося у три боки, так більше побачимо. Але далеко не ходім, аби було чути, як хто з нас гукатиме.
Почали розлучатися.
— На всіляку дурницю не пускайте стріли, — наказав братам старший. — Як хто вистрілить пусто, дістане три ляпаси.
На тому й розійшлися.
Старший пішов прямо, середущий — ліворуч, а менший — праворуч. Ідуть, ідуть… Нічого не бачать: ні звірки, ні птаха.
Було далеко пополудню, коли менший нараз втямив на дереві білку.
— Се не дурниця, — думає собі, — застрілю її.
Натяг лука й — раз! Але не потрапив, стріла лиш відірвала шматок кори на дереві.
Почули брати, збіглися.
— Що ти підстрелив? — запитує старший.
— Нич. Хотів потрапити у білку, та втекла.
— Як так, то — на! — і такі три ляпаси дав меншому братові, аж лице у того загорілося.
А середущий такі самі ляпаси втяв з другого боку.
Продовжують полювати далі.
Прикро наймолодшому. Зняв із стріли шматок кори й заховав у торбу. Не відійшов і на відстань пострілу, дивиться — на камені орел!