— Якщо ви його не розіб’єте, то щоб ви присягли мені, щоб були при мені по чотири чоловіки, і щоб знали зміну, — хоч по тижнях, хоч по місяцях, і усе робили б, що я накажу. Тепер підемо в мої намети, вип’ємо, закусимо, а тоді підем цього стовпа розбивати.
Пішли в намети. Бух Копитович і каже:
— Лебідко, наметів щоб добавила, бо маю гостей багато! Та їсти нам подавай!
Зараз Лебідка усе і зробила: наметів добавила, напитки, наїдки подала. Поїли, подякували, полягали відпочивати. Відпочили.
— Ну, підемо, панове богатирі, до стовпа. Побачите, як я буду розбивати отой стовп і зміїв. Лебідко, обмахни шовком мені правую руку!
Узяла Лебідка, обмахнула добре, обв’язала. Тоді й пішли до того стовпа. Прийшли. Бух Копитович і каже:
— Одходьте ж усі на сім верст од того стовпа, а на восьмій версті зупиняйтесь: рівне місце тут, і видно буде.
Одійшли вони і стали на восьмій версті. І гукнув він:
— Котрий не видержить стоячи, то припади до сирої землі; хоч земля і буде трястися, держись за землю, не бійся.
Вони і слухають, а Бух Копитович ходить кругом того стовпа, задер голову вгору. А тоді як бухне у стовп, так той стовп і розсипався на дрібен мак, і земля на сімдесят верст задрижала. І провалилась безодня на сім верст навкруги, і зробилось озеро, і вода пополам із кров’ю стала; і хто її нап’ється, той пропаде. Бух Копитович пішов поверх води і вийшов на сухе. Прийшов до богатирів.
— Що, чули?
— Як не чули, коли ми од землі на два-три аршини одскакували, а потім до сирої землі припадали.
І спитав один богатир, чого вода там нечиста.
— То, — каже Бух Копитович, — із кров’ю вода, бо там були змії із жонами, із дітьми. Прошу тепер знову до наметів.
І давай пити, гуляти.
— Ну, панове богатирі, тепер од’їжджайте собі.
Вони роз’їхались, а чотири чоловіки зостались.
Відпочили.
— Тепер у дорогу, — каже Бух Копитович.
У Буха Копитовича коня нема, він піхотою, а богатирі на конях сидять. Один попереду їде, два по боках, один позаду, а Бух Копитович посередині йде. Довго-недовго, пройшли верст десять, аж їде каретою становий чи що і кричить:
— Звертай з дороги!
А Бух Копитович і каже богатирям:
— Хіба він за мене старший? Старшого за мене і в світі нема. Хіба я йому буду звертати та кланятися?
Добігає той становий і прямо летить на них. Тут передній богатир і каже:
— Богатирі, вперед.
Вони всі й вискочили вперед.
— Хто ти такий, що не звертаєш?
А той кричить:
— Хто ви такі, сучі сини, що не звертаєте?
Бух Копитович і каже:
— Покажіть йому, як звертати!
Вони кинулись, витягли того з карети і як стали бити, так і сюртук на ньому порвали. Він кричить, проситься:
— Я не знав. Буду звертати, і десятому закажу.
— Ну, тепер, — каже Бух Копитович, — вкиньте його у карету, нехай собі їде додому.
Вони вкинули, і повіз його кучер назад додому. Їдуть далі.
— От мого колишнього хазяїна сад, — каже Лебідка, — найстаршого змія Жеретія; то підемо ж до нього у гості, щоб ви його пригостили.
Пішли навпростець, дійшли до того саду, а там палати камінні стоять. Біля воріт два леви люті приковані стоять, такі, що людей їдять; крім свого хазяїна, нікого вони не пустять, розірвуть. Дійшли до воріт.
— Не ідіть, це такі леви, що й вас розірвуть, — каже Лебідка, — а надівайте шапку-невидимку, то вони вас не побачать.
Бух Копитович зараз на себе шапку-невидимку. Пішов, ті леви його й не бачать. Один богатир з одного боку в нього іде, а другий — з другого; як дійшли, то зараз шаблями тим левам голови і позрубували, той у того, а той у того. Пройшли кроків двадцять — ворота, і два ведмеді люті поприв’язувані. Шапку Бух Копитович надів, а богатирям загадав, щоб вони голови тим ведмедям поздіймали. І пішли вони тоді прямо в сад. Тут служниця змієва побачила, змія розбудила і говорить, що прийшли якісь богатирі, левів і ведмедів покололи, а тепер у сад пішли і все розоряють.
— Не довго розорятимуть, ось я побіжу до них.
Узяв змій шаблю гостру і побіг до них — лютий такий, огонь з нього так і пашить. А Бух Копитович шапку надів, богатирі в нього по боках. Змій біжить повз них, а їх не бачить.
— Ну, богатирі мої, чи поб’єте змія без мене? Бийте його! — каже Бух Копитович.
Той з того боку, а той з того боку на шаблі змія як настромлять, так він на землю і впав, а вони його і посікли, порубали.
Про Єруслана Лазаровича
Був один цар — писався Лазаровичем. А той цар не мав довго дітей. Та от його жона завагітніла, і він хотів знати, що народиться — чи хлопець, чи дівчина.