Пішов Простим шляхом до лісового храму, моя шишка так і сидить на острівці моху, сів у позу шишки, сокір іще підріс, сонце з-за спини, тінь від голови на острівці моху, де шишка-centrum; «ось такий centrum-осердя є в мені (серце)» — звично почав думати — і зрозумів, що немає «у мені» (всередині) і «поза мною» (назовні) — є гола рецепція; тінь і той, хто бачить її та шишку, — єдине: «я мислю», за Кантом, і є трансцендентальним синтезом апперцепції; відчути це — означає подолати метафізику; решта — непізнаване; може, той «внутрішній» centrum існує — але це ноумен; я ж маю справу з явищами і уявленнями про них — та уявленнями про уявлення.
Орлове озеро, клювало безперестану — але маленькі, завбільшки з мізинець, карасики; ловив з човна, припнутого до вербового корча, відчуття пружної тверди, знайоме з раннього дитинства (коли перевозили човном до Батурина і назад); невиспаність, як завжди останнім часом, дошкуляла — але велетенська сатисфакція, коли зійшло сонце і від вранішнього тепла поволі розпустилися лілеї — «білий світ латаття» (незумисна описка — «світ» замість «цвіт»). Знову читав про себе «Kosmos» Зерова — а вони вистелили цілу озерну дорогу — незворушні у сяйві і білосніжності, неторканні, неподоланні — як Зоря Марія. І це була короткочасна біомедитація, а перед цим була молитва, а потім знову налягла втома і я вирішив повертатися.
Сьогодні моя улюблена погода: сіре, захмарене небо, жадана прохолода, зелені дерева, пахощі літа і тиші. Серединний шлях з маха-мантрою, місце, де я кілька разів сидів у біомедитації, споглядаючи гарну сосну (ту, що на ній могла би сидіти русалка і співати пісень Каті Чілі) — пару тижнів тому під цією сосною знайшли три снаряди (хлопчаки збиралися землянку копати), викликали саперів — залишилася яма, посидів коло неї, шматки якогось іржавого заліза, збиті в грудку, — отже, мана, властива цьому місцю, не була моєю фантазією? Відтак, може, під Сестрою Сосною закопана скриня з золотом, а в лісовому храмі — кулемет? Знайшов жмут дроту, залишений саперами, — знадобиться в'язати тютюн у папуші; звернув на шлях Логоса, а з нього — до лісового храму, посидів, притулившись спиною до Сестри Марії.
Пили у мене чай з дядьком Толіком Русаком (приніс яблук на гостинець, донька Іра привезла з Батурина), прийшов Сашко: «Поїхали на Орлове ловити рибу, з нічлігом, на Бунчуку»; подумали і вирішили їхати, збирали снасті, продукти, поспіхом вичищав тютюн з «бичків», щоб було що курити, зварив вермішель.
Кінь Бунчук десь пропав, вирішили йти пішки, вирушили в похід, навантажені торбами з харчами, вудками, у куфайках, — ніч, поміж тим, була дуже тепла, навіть руки не померзли до самого ранку; прийшли до Орлового, стали табором, почали збирати дрова на багаття. Цього разу озеро нарешті озвалося до мене — і яким же любим голосом! Здається, весь сенс мого життя просяяв, наче сполох, біля таємничих вод з майже повним місяцем у зоряному небі, зі сплячими квітами латаття, під сузір'ям Кассіопеї, яке віднині і довіку асоціюватиметься у мене не лише з юнацьким братством («сузір'я W», «дабл-ю», як називали ми його з Миколою Тузом), але ще більше — з Орловим озером, з його невимовною і відчутною до останньої клітиночки «маною», з голосами моїх товаришів-рибалок напідпитку, з палахкотінням нашого багаття під міріадами «золотих розсипин», між якими невпинно снують супутники; напекли картоплі, вечеряли з салом, огірками, помідорами, цибулею і часником, пили нічний чай, я переважно мовчав, слухаючи балачки краєм вуха, споглядаючи всім собою сенс буття — і було це буття і його сенс найвищим Благом, і не було сумнівів, що це — заклик, поклик до святости.
Хлопці ще спали, зорі почали розчинятися у сірому світанковому повітрі, цілу ніч із берега від Сейму долинали музика, дівочий сміх, чоловічі голоси; потроху став проступати поплавок на воді. Сашку приснився сон: ніби я витягаю з-під квітів латаття величезну рибу, не меншу за листок латаття (схожу на камбалу), витягаю легко, не напружуючись; дядьку Толіку, як завжди, не таланило — мальки пустували, а з тих чотирьох карасів, які він усе ж упіймав, троє втекли через дірку в пакеті. Приїхав малий Сашко Бунчуком — виявляється, кінь цілу ніч пасся у сусідському городі; поскладали речі на воза, поїхали додому, мало не засинаючи від утоми; Сашко віддав свою рибу мені (і дядько Толік єдиного свого карасика також), але смажити її я не подужав — як-не-як цілу добу на ногах. «Давай я посмажу, тільки в мене муки нема», — запропонував дядько Толік. Зайшли до мене, дав йому мисочку борошна і миттю заснув безпробудним сном.