Писати треба містику. Не поезію, не прозу чи драму і т. д., а містику — як особливий жанр. Певна річ, що це не оповідання про духів та мерців або щось у такому роді; містика як жанр уже існує, немає тільки, наскільки мені відомо, загальної концепції і теорії цього жанру. Один із найпереконливіший доказів існування містики як нового жанру або й нового виду мистецтва — романи Кутзее, численні вірші Стуса, одна з перших — Вірджінія Вулф; це щодо прориву в містику літературного; у кіно — Тарковський, Форман і Берґман. «Мистецтво» — «містика» — ця віддалена подібність звуків наштовхує на думку про повернення мистецтву його споконвічної ролі, його, так би мовити, «соціальної функції», а саме: ритуал, священнодійство, літургія, офірування. Служба Божа. Мистецтво зможе бути знову тільки тоді, коли розпочне нове коло, сміливо і чесно вдавшися до дієвого ритуалу. Не вірші, а знову молитви і гімни та пеани, не просто музика, а «музика сфер» спроможні лікувати душі; не просто живопис, а живопис, який допоможе конкретній, реальній особистості врятуватися від демонічних, зловорожих сил, які не перестають бути менш загрозливими через те, що у них ніхто не вірить. Містика не тільки палаючої молитви, але і кожного написаного слова; містика мовчання і чистоти, містика бруду, містика Буття.
Сумніви щодо християнства, викликані всіма отими недоречностями, про які писали Дідро, Ніцше, Фройд, Рассел, екзистенціалісти. Власні сумніви. Я більше не можу вірити сліпо. Багато чого у християнстві відштовхує мене своєю неістотністю, історичністю, людським, занадто людським переданням; усі оті пізніші нашарування, вчення батьків церкви — а первісний зміст утрачено, і з шести десятків євангелій залишилося лише чотири. Хрещення, причастя, догми, пекло, — все це пізнішого походження, цього могло й не бути. Як усе це стосується істинного Христа? І чому саме тепер, коли я вирішив бути щирим перед собою, а відтак признався в недовірі до християнства, — чому саме тепер почався такий нестерпний тиск? Злякатись і повернутися до віри тільки через страх, як було вже одного разу, я не можу, — навіщо Господу такий «вірний»; та й самому мені чи потрібна і допоміжна буде молитва навпіл із сумнівами? Риторичні, дурні запитання, нікчемне письмо. Про якусь там творчість за таких умов узагалі не доводиться говорити. Мерзота запустіння, от і все. Важливо, пам'ятаючи попередній досвід, не наробити дурниць, як це сталося у 1985 році, — пиятика, блукання, ідіотське, абсолютно недоречне одруження, щось лихе і зловісне в душі і в довколишності. Можливо, якраз тепер прийшов час спокутувати тодішні вчинки, зроблені на зло рідні, Надійці, тим, хто називав себе моїми друзями, — собі самому на зло, — от воно, те зло, і принесло свої плоди. «Коли мине п'ять років».
Задля чого ж тоді я сліп над книжками й оцими щоденниками, коли тепер, як і тоді, не можу знайти виходу, не пам'ятаю жодного з осягнень, які здавалися вічними й неперехідними, такими, що спрямовуватимуть мій шлях і зроблять його якщо не простішим, то принаймні обраним свідомо? Задля чого моя пустопорожня ерудиція, задля чого безкінечні молитви і медитації, навіщо всі безсонні ночі і ті дні, коли я не виходив із кімнати, задихався в цигарковому димі, захлинався літрами міцного, як отрута, чаю або кавою, густою, запашною, безсенсовною, як виявляється тепер. Отже, ані книги, ані щоденники, ані молитви й медитації, ані безсонні ночі, ані прокурені дні. Ключа до свого життя як не було, так і немає; є тільки розпач від блукання околицями того життя, ілюзійні вчинки, беззмістовні слова і вірші, сон, а точніше — жахіття брудної, затьмареної, якоїсь аж не моєї свідомости; а ще — сотні отаких сторінок, які підтверджують, що сон, блукання та ілюзії тривають.