Мала Принцеса гуляла по терасі зі своїми друзями та гралася з ними в піжмурки, ховаючись за кам’яні вази і древні, порослі мохом статуї. У звичайні дні їй дозволяли водитись лише з дітьми рівного походження, а це значить, що вона завжди лишалася на самоті. Але сьогодні день був незвичайний, і Король дозволив доньці запросити на день народження всіх, кого вона захоче, і розважатись, як душі завгодно. Була якась статечна грація в кожному русі цих тендітних іспанських дітей — хлопчиків у капелюхах з пишними пір’їнами та коротких плащах і дівчаток, що притримували тоненькими пальчиками важкі шлейфи парчевих суконь і затулялися від сонця великими чорними віялами зі срібною оздобою. Але найчарівніша від усіх була сама Інфанта, вдягнена за тогочасною досить-таки незручною модою. На ній була сукня з сірого атласу, зі срібним шиттям на спідниці і пишних рукавах, а цупкий корсаж був усипаний дрібними перлами. Крихітні черевички з великими рожевими бантами визирали з-під плаття при кожному кроці. Велике віяло було також рожеве з перлинами, а до волосся, що золотим ореолом сяяло навколо її блідого личка, була приколота біла троянда.
З вікна палацу на них дивився сумний Король. Поруч стояв його брат, Дон Педро Арагонський, якого він ненавидів, і його сповідник, Великий Інквізитор Гранади. Король виглядав навіть сумнішим, ніж завжди, адже, дивлячись на Інфанту, що з кумедною дитячою поважністю кивала у відповідь на поклони придворних або, сховавшись за віялом, сміялася зі своєї дуеньї — похмурої герцогині Альбукеркської, він згадував юну Королеву, її матір, яка лише напередодні — так йому здавалося — приїхала з веселого французького краю і згасла в похмурій розкоші іспанського двору, вмерла рівно через шість місяців після народження доньки, так і не побачивши знов ні цвіту мигдалевих дерев, ні плодів старої помаранчі, що росла посеред двору, нині зарослого травою. І так палко любив її Король, що не дозволив і самій землі сховати кохану від його очей. Він наказав бальзамувати її тіло мавританському лікарю, пообіцявши, що у винагороду збереже йому життя, бо свята інквізиція засудила того до страти за підозрою в чаклунстві та єресі. І тепер небіжчиця спочивала у встеленій килимами труні, у придворній каплиці з чорного мармуру, і тіло її не змінилося за дванадцять років, що минули від того вітряного березневого дня, коли ченці внесли його сюди. Раз на місяць Король, закутаний у чорний плащ, з ліхтарем у руці, входив до каплиці, ставав на коліна перед труною і кликав: «Mi reina! Mi reina!»[1] І часом, забувши про строгі звичаї, які визначають в Іспанії кожну життєву подію і обмежують навіть прояви королівської печалі, він у шаленому розпачі стискав її бліді руки, унизані коштовними перснями, і намагався палкими цілунками вдихнути життя в її безживне розфарбоване обличчя.
Сьогодні він, здається, знову побачив її такою, як під час першої зустрічі у замку Фонтенбло, коли йому було п’ятнадцять років, а їй — іще менше. Того дня їх обручив папський нунцій у присутності короля і всього почту, і він повернувся до Ескуріалу, узявши з собою світлий локон своєї нареченої і пам’ять про легкий дотик її дитячих вуст до його руки, коли він сідав у карету. Трохи згодом була спішна вінчальна церемонія у Бургосі, маленькому містечку на кордоні між двома країнами; а потім — тріумфальне прибуття до Мадрида, з пишною месою у церкві La Atocha, і надзвичайно урочисте аутодафе, на якому спалили три сотні єретиків, у тому числі й англійців, відданих церквою на суд світської влади.
Так, він нестямно кохав її, і, на думку багатьох, ця любов була великим нещастям для його держави, що в той час воювала з Англією за владу над імперією Нового Світу. Він хотів щомиті бачити її поруч; заради неї він забув, чи то здавалося, що забув, про всі державні справи; і у жахливій сліпоті, якою пристрасть карає своїх слуг, не помічав, що вигадливі церемонії, які він влаштовував їй на втіху, лише посилюють її дивну недугу. Коли ж вона померла, він на якийсь час ніби втратив розум. Немає сумніву, що він таки зрікся б престолу і пішов у великий трапістський монастир Гранади, почесним пріором якого вважався віддавна, якби не боявся залишити маленьку Інфанту під опікою свого брата, чия жорстокість ввійшла у приказку навіть в Іспанії і який, за підозрою багатьох, послужив причиною смерті Королеви, подарувавши їй пару отруєних рукавичок, коли вона відвідала його замок в Арагонії. Навіть по завершенні трирічного строку державної жалоби, яку за королівським наказом повинні були дотримувати в усіх провінціях Іспанії, король не дозволяв своїм міністрам заводити розмову про можливість другого шлюбу; і коли сам Імператор запропонував йому руку своєї племінниці, чарівної Ерцгерцогині Богемської, він звелів посланцям передати у відповідь, що король Іспанії уже повінчаний зі Скорботою, і хоч ця дружина безплідна, він любить її більше від Краси. Ця відповідь коштувала іспанській короні багатих нідерландських провінцій, які невдовзі по тому, за підмовою Імператора, повстали проти іспанського правління, очолені кількома фанатиками — членами реформаторської церкви.