Усе його подружнє життя — і шалені радощі, і страшні муки несподіваного кінця — немовби промайнуло перед ним знову сьогодні, коли він дивився на малу Інфанту, що безтурботно бавилася на цій терасі. У неї була невимушена грація її матері, така сама чарівна манера схиляти голову, і гордий обрис ніжних вуст, і та сама усмішка, — дійсно vrai sourire de France[2], — коли вона позирала на вікно чи простягала свою маленьку ручку для поцілунку якомусь статечному кавалеру. Але дзвінкий дитячий сміх болем відлунював у його серці, безжальне сонце ніби насміхалося з його скорботи, а густий аромат квітів раптом нагадав йому запах лікарських трав, які використовують при бальзамуванні. І він затулив лице долонями, і коли Інфанта знов поглянула на вікно, завіси уже були опущені і Король пішов.
Інфанта розчаровано надула губки і знизала плечима. Авжеж, батько міг би й побути з нею в її день народження! Вічно він зайнятий тими дурними державними справами! А може, він пішов до тієї похмурої каплиці, де завжди горять свічки і куди їй ніколи не дозволяли входити? Яке це глупство, адже сонечко світить так яскраво і всі такі щасливі! Тепер він не побачить потішного бою биків, до якого вже скликають сурми, і, звісно, не побачить лялькового театру та інших чудових речей. От її дядечко і Великий Інквізитор набагато розумніші. Вони вийшли до неї на терасу і сказали їй безліч гарних компліментів.
І вона хитнула своєю чарівною голівкою і, взявши за руку Дона Педро, повільно спустилася сходами в дальній кінець саду, до довгого павільйону, оббитого червоним шовком; а інші діти рушили слідом за нею у строгому порядку — ті, в кого були найдовші імена, йшли першими.
Процесія хлопчиків із знатних дворянських родин, вдягнених у химерні костюми тореадорів, вийшла їй назустріч, і юний граф Тьєрра-Нуева, напрочуд гарний чотирнадцятилітній хлопець, знявши капелюха з усією грацією вродженого ідальго і гранда Іспанії, урочисто повів її до маленького позолоченого трону зі слонової кістки, що стояв на високому помості над ареною. Діти, з’юрмившись довкола, обмахувалися віялами і стиха перемовлялися між собою, а Дон Педро і Великий Інквізитор, посміюючись, стояли біля дверей. Навіть Герцогиня — Старша Камерера, як її називали, кощава, сувора з виду дама у цупкому жовтому комірі, — здавалася не такою лихою, як завжди, і щось схоже на холодну посмішку промайнуло на її зморщеному обличчі, скрививши сухі безкровні губи.
Це справді був чудовий бій биків — і, на думку Інфанти, набагато цікавіший від справжнього, який вона бачила у Севільї, з нагоди візиту герцога Пармського до її батька. Декотрі з хлопців роз’їжджали верхи на розкішно прибраних іграшкових кониках і вимахували довгими піками, на яких майоріли гірлянди барвистих стрічок; інші бігали пішки перед биком, дражнили його своїми червоними плащами і легко перестрибували через бар’єр, коли бик гнався за ними; а щодо самого бика, то він був сплетений з лозин, обтягнутих шкірою, і часом починав скакати по арені на задніх ногах, про що живий бик може тільки мріяти. У бою він показав себе на славу, і діти були в такому захваті, що схопилися з місць, махали вишитими хусточками і кричали: «Bravo, toro! Bravo, toro![3]» — точнісінько як дорослі. Врешті-решт, після тривалої битви, під час якої багато іграшкових конячок були розламані вщент рогами бика, а їхні вершники вибиті з сідла, юний граф Тьєрра-Нуева поставив бика на коліна і, отримавши в Інфанти дозвіл завдати йому coup de grâce[4], встромив свою дерев’яну шпагу в бичачу шию з таким завзяттям, що голова відлетіла геть, і всі побачили усміхнене личко малого месьє де Лорен, сина французького посла в Мадриді.
Потім під гучні оплески арену звільнили, загиблих конячок урочисто забрали з поля бою два мавританські пажі в жовто-чорних лівреях, і після короткої перерви — під час якої французький гімнаст показував акробатичні трюки на канаті, — на сцені маленького театру, збудованого саме з цією метою, італійські ляльки розіграли напівкласичну трагедію «Софонісба». Вони грали так добре, жести в них були такі природні, що в кінці вистави на очах Інфанти заблищали сльози. А деякі діти плакали вголос, і довелося втішати їх ласощами, і сам Великий Інквізитор вельми розчулився і навіть сказав Дону Педро, що це дуже тяжке видовище: ці створіння зроблені всього-на-всього з дерева та розфарбованого воску, а такі нещасні і так страждають!