— Рутбіру за десять центів, — сказала вона до Г’юбі.
Г’юбі тримав справжній, зварений за всіма приписами рутбір[4] і подавав його у велетенських матових кружках 1890-х років. Трохи раніше вона з нетерпінням чекала, коли зможе сісти й неквапливо посьорбати з кружки та почитати книжечку, дожидаючи Томмі, — попри спустошливий вплив рутбіру на шкіру її обличчя, вона не могла від нього відмовитись, — але зовсім не здивувалася, коли зрозуміла, що саме зараз їй геть перехотілося його пити.
— Як серце, Г’юбі? — спитала вона.
— Ох, дітлахи, — сказав Г’юбі, знімаючи піну з кружки Сью столовим ножем і доливаючи до повної. — Нічого ви не розумієте. Я сьогодні зранку увіткнув до розетки бритву, а та взяла й пропустила всі свої сто десять вольтів просто через оцей стимулятор. Ви, дітлахи, й не знаєте, як воно, правильно?
— Мабуть, ні.
— Ні. Боже поможи, щоб ніколи й не дізналися. Скільки мій старий моторчик ще протримається? От побачите, дітлахи, коли я вріжу дуба, ті біснуваті урбаністи перетворять це місце на стоянку. З тебе десять центів.
Вона підсунула монетку по мармуровім прилавку.
— П’ятдесят мільйонів вольтів через мої старі труби, — похмуро сказав Г’юбі й подивився на свою трохи випнуту нагрудну кишеню.
Сью підійшла до столика Крісти й обережно прослизнула на вільне місце. Та мала дуже привабливий вигляд — чорне волосся перетягнуте зеленою, як листки конюшини, стрічкою, а притілена й приталена блузка підкреслювала випнуті пружні груди.
— Крісто, ти як?
— Серу метеликами від щастя, — сказала Кріста з надмірною безтурботністю. — Чула останні новини? Мене не пустять на випускний. Зате можна ручитися, що той гівножер Ґрейл вилетить з роботи.
Сью чула новини. Як і решта школи Юена.
— Татко подасть на них у суд, — вела далі Кріста. А тоді, через плече: — Біллі-і-і-і! Ходи привітайся до Сью.
Він кинув журнал і неквапливо підчовгав до них, засунувши великі пальці за перекручений шкіряний пасок так, що решта пальців вільно звисала в напрямку випнутої матні його вшитих «лівайсів». Сью відчула, як на неї наринуло відчуття нереальності, і вона поборола порив затулити обличчя долонями й божевільно захихотіти.
— Привіт, Сьюзі, — сказав Біллі. Він ковзнув на сидіння до Крісти й одразу почав масажувати їй плече. Обличчя в нього було геть порожнє. Він ніби пробував на м’якість яловичу вирізку.
— Думаю, ми все одно вломимося на випускний, — сказала Кріста. — На знак протесту чи щось таке.
— Правда? — це її непідробно здивувало.
— Ні, — відповіла Кріста, відмахуючись. — Не знаю. — Раптом її обличчя скривилося від люті, так само різко й несподівано, як утворюється торнадо. — Клятуща Керрі Вайт! Щоб їй те святенництво в сраку залізло!
— Ти переживеш, — сказала Сью.
— Якби ж решта з вас не прийшла на те покарання разом зі мною… Господи, Сью, чого ти туди пішла? Ми б тоді тримали їх за горло. Ніколи не думала, що ти така слухняна маріонетка адміністрації.
Сью відчула, як шаріється.
— Не знаю про інших, але я не маріонетка. Я прийняла покарання, бо подумала, що заслужила його. Ми утнули гидотну штуку. Крапка.
— Чухня. Та драна Керрі скрізь носиться й розповідає, що всі, крім неї та її золотенької мамці, потраплять у пекло, а ти стаєш на її бік? Нам треба було взяти ті прокладки й запхати їй у горлянку.
— Аякже. Точно. До побачення, Крісто. — Вона підвелася, відштовхнувшись від столика.
Цього разу почервоніла вже Кріста — кров ударила їй в обличчя раптовою повінню, ніби якесь внутрішнє сонце заступила червона хмара.
— Диви, яка в нас Жанна д’Арк! А я чогось пам’ятаю, що ти задиралася разом із рештою.
— Так, — сказала Сью, тремтячи. — Але я спинилася.
— Ой, та невже? — замилувалася Кріста. — Яка розумниця. Забери свій рутбір. Боюся торкнутися його й перетворитися на золото.
Сью не забрала рутбір, а розвернулася й чи то пішла, чи то поспотикалася до виходу. Неабияке сум’яття, що вона його відчула, було надто сильним для сліз чи то злості. Вона завжди з усіма ладнала, і це була її перша сутичка, фізична чи словесна, аж від часів смикання за хвостики в початковій школі. І це вперше в житті вона активно відстоювала Принцип.
І, звісно, Кріста вдарила і влучила якраз куди треба, в найбільш вразливе місце — вона справді лицемірка, від цього не втекти, і глибоко всередині по саме руків’я засіло гидке знання того, що одна з причин, через які вона пішла на ту годину ритмічної гімнастики й пробіжок навколо залу від міс Дежарден, не мала нічого спільного зі шляхетністю. Вона просто нізащо не хотіла пропустити Весняний бал. Нізащо.