— Я вже таке бачила, так. О так. Але я. Ніколи. Так. Не. Тільки з ним. Він. Узяв. Мене…
Вона замовкла, її очі поблукали кудись до стелі. Керрі перелякалася. Мама ніби забилася в конвульсіях якогось великого, руйнівного одкровення.
— Мамо…
— В машинах. О, я знаю, куди вони везуть тебе у своїх машинах. За місто. Придорожні. Віскі. Винюхують… Вони чують твій запах! — Вона дійшла до крику. На її шиї виступили жили, а голова закинулася назад, звернувши вгору питальний погляд.
— Мамо, краще припини.
Це ніби вирвало її з якоїсь примарної реальності. Її губи сіпнулися, ніби в карикатурному подиві, і вона спинилася, мовби вчепившись за старий орієнтир у новому світі.
— До комірки, — пробурмотіла вона. — До комірки й молитися.
— Ні.
Мама занесла руку для удару.
— Ні!
Рука застигла в порожньому повітрі. Мама глипнула на неї, ніби щоб пересвідчитися, що рука таки на місці й ціла.
Пиріг раптом піднявся з триногої підставки на столі, полетів через кімнату й ляпнувся об стіну коло дверей до вітальні, розлетівшись вогкими чорничними патьоками.
— Я піду, мамо!
Мамина перекинута чашка піднеслась у повітря й пролетіла повз її голову, розбившись над плитою на друзки. Мама зойкнула й упала на коліна, затуливши голову долонями.
— Чортова дитина, — простогнала вона. — Чортова дитина, бісове поріддя…
— Мамо, встань.
— Хіть і розпуста, поклики плоті…
— Встань!
Голос зрадив маму, але вона таки підвелася, не знявши рук з голови, як військовополонена. Вона ворушила губами. Керрі здалося, що мама промовляє «Отче наш».
— Я не хочу з тобою сваритися, мамо, — сказала Керрі. Її голос зривався і ледь-ледь не тікав. Вона силкувалася його опанувати. — Я просто хочу, щоб мені дозволили жити власним життям. Твоє… мені не подобається. — Вона замовкла, сама з себе перелякавшись. Вона виголосила найвищу хулу, і прозвучало це в тисячу раз гірше за слово на «К».
— Відьма, — прошепотіла мама. — Сказано в Книзі Господній: «Не залиш відьми при житті». Твій батько зробив те, що мав зробити Господь…
— Я не хочу про це говорити, — сказала Керрі. Її завжди тривожило те, як мама говорила про батька. — Я тільки хочу, щоб ти зрозуміла: відтепер у нас дещо зміниться. — Її очі заблищали. — І їм теж було б добре це зрозуміти.
Але мама вже знову шепотіла щось про себе.
Невдоволена, з присмаком розрядки в роті й темним виром безрадісних емоцій у животі, вона пішла на горище по матерію для сукні.
Там було краще, ніж у комірці, це точно. Будь-що було краще за комірку з тим блакитним світлом і всепереможним смородом поту й власного гріха. Будь-що. Усе.
Вона стала, притуливши до грудей загорнутий пакунок, і заплющила очі, закриваючись від кволого вогника голої, обплетеної павутинням лампи на горищі. Томмі Росс її не кохає — вона це знала. Це було якесь дивне покаяння, яке вона розуміла й на яке могла відгукнутися. Вона лягала спати і прокидалася з концепцією покути ще відтоді, як стала здатна мислити.
Він сказав, що все буде добре — і вони про це подбають. Тобто вона про це подбає. Краще їм нічого не замислювати. Усім так буде краще. Вона не знала, походить її дар від володаря світла чи темряви, і тепер, коли нарешті зрозуміла, що їй нема ніякої різниці, її огорнуло майже невимовне відчуття полегшення, ніби страшенна вага, яку вона несла так довго, нарешті впала з плечей.
Мама продовжувала шепотіти нагорі. То була не «Отче наш». То була молитва з Второзаконня для вигнання бісів.
Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 23):
Про це нарешті навіть зняли фільм. Я бачила його минулого квітня. А коли вийшла з кіно, мене нудило. Що б важливого не траплялося в Америці, це завжди просто необхідно пересипати цукром, наче воно від того краще збережеться. Так його легше забути. А забути Керрі Вайт — це, безперечно, набагато грубіша помилка, ніж усім здається…
Ранок понеділка: директор Ґрейл і його заступник, Піт Мортон, пили каву в кабінеті Ґрейла.
— Від Гарґенсена ані слова? — спитав Морті. Його губи склалися в джонвейнівську, хоч і трохи наполохану в куточках усмішку.
— Анічичирк. І Крістіна перестала патякати скрізь про те, як її батько збере нам усім клунки. — Ґрейл хмуро подув на свою каву.
— Щось ти наче не крутиш сальто від радості.
— Ні. Ти знав, що Керрі Вайт прийде на випускний?
Морті кліпнув очима.
— З ким? З Хоботом?
Хоботом кликали Фредді Голта, одного з малопопулярних учнів Юена. Мабуть, ваги в ньому було не більш як сотня фунтів[6] у мокрій шубі, але сторонній спостерігач легко повірив би, що шістдесят із них важитиме один лиш його ніс.