Выбрать главу

Відра в обох руках допомагали тримати рівновагу, тож іти балкою з ними було легше. Дійшовши до хрестика в пилюці, він поставив відра, глянув ще раз на крейдяні обриси внизу, кивнув і знову пішов до платформи. Він роздумував, чи не протерти відра за останнім підходом — на них були відбитки Кенні, а також Дона і Стіва, — але вирішив, що краще не треба. Нехай трошки здивуються в суботу вранці. Від цієї думки його губи вигнулися.

Останнім предметом у його сумці був моток джутової мотузки. Він пройшов назад до відер і прив’язав обидві ручки зашморгами. Протягнув мотузку спочатку через провушину, тоді через блок, а тоді жбурнув моток через горище до другого блока й протягнув мотузку і через нього. Певно, він би не оцінив того, що в пітьмі цього приміщення, замурзаний і вкритий порохом минулих десятиліть, із клаптями пилу, що сонно літали навколо його розтріпаного, як гніздо ворони, волосся, він скидався на згорбленого, напівбожевільного Руба Ґолдберга[13], що намірився створити кращу мишоловку.

Він поклав моток зайвої мотузки на верхній з поставлених один на одного ящиків, куди можна було дотягтися через вентиляцію, востаннє спустився драбиною й витрусив руки від пилу. Справу було зроблено.

Він визирнув із вікна, тоді проліз крізь нього й зіскочив на землю. Причинив вікно, знову вставив свій інструмент і замкнув засувку наскільки зміг. Тоді подався до машини.

Кріста казала, що в Томмі Росса й тієї корови Вайт були чималі шанси опинитися під його відрами; вона тихенько агітувала за них своїх друзів. Було б добре, якби так і сталося, але для Біллі згодився б і будь-хто інший.

Йому почало здаватися, що було б непогано, якби там стояла сама Кріста.

Він поїхав геть.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 48):

Керрі бачилася з Томмі за день до випускного. Дівчина почекала закінчення одного з його уроків, і він казав, що вона мала справді нещасний вигляд, ніби очікувала, що він криком накаже їй не ходити за ним і не докучати.

Вона сказала, що їй треба буде повернутися додому не пізніше за одинадцяту тридцять, інакше її мама почне непокоїтися. Вона сказала, що не збирається псувати йому вечір і все таке, але непокоїти маму було б несправедливо.

Томмі запропонував після випускного заїхати до «Фруктів Келлі» та випити рутбіру з бургером. Усі інші учні збиралися їхати до Вестовера чи Льюїстона, тож вони будуть там самі. Він розповідав, що тоді обличчя Керрі засвітилося. Вона сказала, що це було б добре. Дуже добре.

Ось яку дівчину люди й досі називають чудовиськом. Я хочу, щоб усі твердо про це пам’ятали. Вона була згодна на гамбургер і рутбір за десять центів після свого єдиного в житті шкільного балу, аби тільки не хвилювати маму…

Першим, що вразило Керрі, коли вони ввійшли, був Шик. Не шик, а Шик. Прекрасні примари пропливали в шифоні, шовку, сатині. Повітря пахтіло ароматами квітів; нюх без угаву висловлював своє захоплення ними. Дівчата в сукнях з відкритими спинами, з вирізами, з яких по-справжньому виднілись улоговинки між грудьми, з ампірними таліями. Довгі спідниці, туфлі-човники. Сліпучо-білі смокінги, камербанди, чорні, натерті до лиску туфлі.

На танцювальному майданчику вже було кілька людей, але не дуже багато, і в м’якій, рухливій півтемряві вони здавалися примарами без плоті. Їй не дуже хотілося бачити в них однокласників. Їй хотілося, щоб вони були прекрасними незнайомцями.

Рука Томмі міцно тримала її під лікоть.

— Гарне панно, — сказав він.

— Так, — тихо погодилася вона.

Жовтогарячі прожектори м’яко підсвічували його знизу, човняр із віковічною лінивістю спирався на своє весло, навколо нього палало призахідне світло, а над міськими каналами змовлялися про щось будинки. Раптом вона ясно зрозуміла, що ця мить залишиться з нею назавжди, на відстані простягнутої до пам’яті руки.

Вона не думала, що це відчувають усі — вони ж бо бачили світ, — але навіть Джордж на хвилинку замовк, поки вони розглядали панно, і та сцена, той запах, навіть музика гурту, який грав туманно знайому мелодію з якогось кіно, навіки відбилася в ній, і вона знайшла спокій. Тієї миті її душа пізнала мир, і її ніби розгладило й розрівняло праскою.

— Ві-і-ібрації! — раптом крикнув Джордж і повів Фриду танцювати. Він почав кумедно витанцьовувати під стареньку музику джазового оркестру, і хтось став до нього підкрикувати. Джордж про щось балакав і зиркав навколо, а тоді схрестив руки й пішов навприсядки по-козацьки, від чого ледь не гупнувся задом на підлогу.

вернуться

13

Американський карикатурист, інженер і винахідник, автор серії коміксів, що змальовували дуже складні пристрої, призначені для виконання найпростіших завдань, які пізніше будуть названі «машинами Ґолдберґа».