Керрі усміхнулася.
— Джордж кумедний, — сказала вона.
— Аякже. Він хороший хлопець. Тут багато хороших людей. Хочеш присісти?
— Так, — вдячно сказала вона.
Він пішов до дверей і повернувся з Нормою Вотсон, волосся якої з такої нагоди було зібране у велетенський начесаний вибух.
— Ви на іншому БОЦІ, — сказала вона, і її ясні мишеняткові очі пробіглися по Керрі згори вниз і назад, вишукуючи висунуту бретельку, розсип прищів — будь-які звістки, які можна було б принести з собою після того, як вона впорається з ними й повернеться до дверей. — Яка ГАРНЕНЬКА сукня, Керрі. Де ж ти її таку ВИХОПИЛА?
Керрі розповіла, поки Норма вела їх навколо танцювального майданчика до їхнього столика. Вона поширювала навколо запахи мила Avon, парфума Woolworth’s і жуйки Juicy Fruit.
Коло столика стояли два розкладні стільці (обмотані й оздоблені повсюдним гофрованим папером), а сам столик був устелений гофрованим папером у шкільних кольорах. На ньому були свічка в пляшці з-під вина, малесенький позолочений олівчик і два сувеніри — гондоли, наповнені горішками асорті.
— ПОВІРИТИ не можу, — казала Норма. — Ти настільки ЗМІНИЛАСЯ. — Вона крадькома кинула дивний погляд на обличчя Керрі й занервувалася через нього. — Прямо вся СВІТИШСЯ. У чому твій СЕКРЕТ?
— Я таємна коханка Дона Макліна[14], — сказала Керрі.
Томмі зареготав, але швидко придушив сміх. Усмішка Норми трохи сіпнулась, а Керрі здивувалася своєму гострому розуму — і нахабності. То он як виглядає, коли сміються з тебе. Наче бджола ззаду вжалила. Керрі відчула, що їй подобається такий вигляд Норми. Це було явно не по-християнськи.
— Ну, мені треба вертатись, — сказала вона. — Як усе ЗАХОПЛИВО, скажи, Томмі? — В її усмішці було співчуття: «А як би все було захопливо, якби?..»
— Холодний піт струмками тече по моїх ногах, — серйозно виголосив Томмі.
Норма відійшла від них із дивною, стурбованою усмішкою. Усе йшло не так, як завжди, — усім-бо відомо, як зазвичай розгортаються події, коли йдеться про Керрі. Томмі знову зареготав.
— Хочеш потанцювати? — спитав він.
Танцювати вона не вміла, але ще не була готова в такому зізнатися.
— Давай хвилинку просто посидимо.
Коли він відсував для неї стільця, вона побачила свічку й спитала, чи не може Томмі її запалити. Він запалив. Їхні погляди зустрілися над полум’ям. Він простягнув руку й торкнувся її. Музичний гурт продовжував грати.
Із «Вибуху з тіні» (стор. 133—134):
Можливо, коли тема самої Керрі стане більш академічним питанням, хтось колись здійснить повне дослідження постаті її матері. Я й сам міг би спробувати — хоча б заради того, щоб отримати доступ до родинного дерева Бріґемів. Відшукати свідчення про дивні випадки, що могли трапитися два-три покоління тому, було б надзвичайно цікаво…
Крім того, звісно, ми точно знаємо, що Керрі у випускний вечір приходила додому. Навіщо? Зараз важко сказати, наскільки розважливими мотивами керувалася вона на той час. Вона могла схилитися як до відпущення гріхів і прощення, так і до недвозначного наміру вчинити матеревбивство. У будь-якому разі, речові докази, здається, вказують на те, що Марґарет Вайт чекала на неї…
Будинок стояв у повній тиші.
Вона пішла.
Увечері.
Пішла.
Марґарет Вайт повільно пройшла від своєї спальні до вітальні. Спершу був потік крові й брудні фантазії, що їх наслав Диявол. Тоді ці пекельні сили, якими Диявол її наділив. Вони прийшли в час крові і в час волосся на тілі, аякже. О, вона знала Дияволові сили. Її власна бабця теж їх мала. Вона вміла розпалити піч, навіть не поворухнувшись у своєму кріслі-гойдалці коло вікна. У неї від цього очі світилися
(не залиш відьми при житті)
якимось відьомським вогнем. А іноді за вечірнім столом цукорниця могла раптом почати скажено крутитися, наче дервіш. Щоразу, як це траплялося, бабця навіжено реготала, пускала слину й робила навколо себе знаки від злого ока. Іноді вона хекала, наче собака спекотного дня, а коли померла від серцевого нападу в шістдесят шість років, у такому ранньому віці настільки по-старечому слаба на голову, що це межувало з ідіотизмом, Керрі ще не було й року. Від бабиного похорону не минуло й чотирьох тижнів, як Марґарет увійшла до її спальні й побачила свою дівчинку, що лежала в колисці, сміялася й булькала, дивлячись, як над її головою теліпається в повітрі пляшка.
Марґарет її тоді ледь не вбила. Ральф спинив її.
Не можна було давати йому спинити себе.
Зараз Марґарет стояла посеред вітальні. Христос дивився на неї з розп’яття зраненими, страдницькими, докірливими очима. Цокав шварцвальдський годинник із зозулею. Було десять на дев’яту.
14
Дон Маклін — американський співак і автор пісень, найбільше відомий хітом