— Брансвіка? — перепитала Кріста. — Це ж за сорок миль звідси. Не може бути…
Біллі знов повернувся до Джекі Телбота.
— Ну добре. Що сталося?
Джекі похитав головою.
— Ніхто ще не зна. Почалось у школі. Керрі з Томмі Россом стали Королем і Королевою, і хтось наче облив їх кров’ю з відер, і вона злиняла. Тоді школа загорілась, і кажуть, що ніхто не вибрався. Потім рвонула «Амоко», а далі — «Мобіл» на Саммер-стріт…
— «Сітґо», — виправив Біллі. — Там «Сітґо».
— Та яка нахер різниця! — закричав Джекі. — То була вона — в кожному місці, де щось трапилося, то була вона! І ті відра… ніхто з нас не вдягав рукавиць…
— Я про це подбаю, — сказав Біллі.
— Ти не врубаєшся, Біллі. Керрі…
— Чухай звідси.
— Біллі…
— Чухай, бо я тобі зламаю руку й запхну до рота.
Джекі сторожко позадкував до дверей.
— Іди додому. Ні з ким не балакай. Я зараз про все подбаю.
— Добре, — сказав Джекі. — Окей, Біллі. Я просто подумав…
Біллі грюкнув дверима.
Кріста накинулася на нього в ту ж секунду.
— Біллі, що нам робити, та падлюча Керрі, о Господи, що нам роби…
Біллі дав їй ляпаса, приклавшись усією рукою, збивши дівчину на підлогу. Кріста якусь мить оглушено сиділа, розчепірившись, а тоді затулила обличчя долонями й зашморгала носом.
Біллі вдягнув штани, футболку, черевики. Тоді пішов до пощербленого керамічного рукомийника в кутку, клацнув світлом, намочив голову й почав зачісувати волосся, нахилившись уперед, щоб бачити своє зображення в старезному заляпаному дзеркалі. За його спиною сиділо на підлозі викривлене й хвилясте відображення Крісти, яке витирало кров з розбитої губи.
— Я скажу тобі, що ми зробимо, — почав він. — Ми поїдемо до міста й подивимося на пожежу. А тоді подамося додому. Ти розкажеш любому таточку, що коли воно сталося, ми сиділи в «Кавалері» й пили пиво. Я скажу своїй матусі те саме. Врубаєшся?
— Біллі, а твої відбитки? — спитала вона. Її голос звучав приглушено й незадиристо.
— Їхні відбитки, — сказав він. — Я був у рукавицях.
— А вони не розкажуть? — спитала вона. — Якщо поліція їх допитуватиме…
— Аякже, — сказав він. — Розкажуть. — Закручені пасма лежали майже бездоганно. Вони виблискували у світлі обсидженого мухами тьмяного плафона, як вихрики в товщі води. Його обличчя було спокійне й безтривожне. Він зачесався бувалим гребінцем, на який налипли грудки олії для волосся. То був батьків подарунок на його одинадцятий день народження, і в ньому досі не зламався жоден зубчик. Жоден.
— Може, ніхто й не знайде тих відер, — сказав він. — А як знайдуть, може, відбитки на них і не проявляться. Хтозна. Але якщо Дойл візьме хоч котрогось із них, я чухну до Каліфорнії. А ти роби що хочеш.
— Ти візьмеш мене з собою? — спитала вона, дивлячись на нього з підлоги благальними очима. Її губа розбухла до негроїдних розмірів.
Він усміхнувся.
— Може, й візьму. — Але він не збирався її брати. Тепер уже ні. — Ходи. Поїдемо до міста.
Вони спустилися й пройшли порожньою танцювальною залою, де стільці так і стояли відіпхнуті, а на столиках видихувалося пиво.
Виходячи через пожежні двері, Біллі сказав:
— Тут усе одно було паскудно.
Вони сіли в його машину, і Біллі завів двигун. Коли він увімкнув фари, Кріста закричала, притуливши скручені в кулаки долоні до обличчя.
Біллі відчув те саме: щось дивне в голові
(керрі керрі керрі керрі)
чиюсь присутність.
Десь за сімдесят футів[18] перед ними стояла Керрі.
Яскраві промені фар показали її в гидких чорно-білих тонах із фільму жахів. Її обліпило згустками крові, що повільно стікала донизу. Немала кількість тієї крові тепер була вже її власною. Ручка м’ясного ножа й досі стирчала з плеча, а сукня вкрилася брудом і плямами від трави. Більшу частину шляху з Карлін-стріт вона півпритомно проповзла, щоб знищити цю придорожню… певно, ту саму, що призвела до її фатального зачаття.
Вона постояла, викинувши руки вперед і хитаючись, як екстрасенс на сцені, а тоді непевною ходою подалася в їхній бік.
Усе сталося за крихту секунди. Кріста не встигла докричати свій перший крик. Біллі мав хороші рефлекси, і його реакція була миттєва. Він поставив низьку передачу, різко зняв ногу зі зчеплення і втопив газ.
Шини «шевроле» завищали на асфальті, і машина рвонула вперед, як старий страшний людожер. Постать у лобовому склі більшала, і присутність у голові ставала дедалі
(КЕРРІ КЕРРІ КЕРРІ)
гучнішою
(КЕРРІ КЕРРІ КЕРРІ)
наче радіо, яке накручують на повну гучність. Час ніби замкнувся навколо них рамкою, і в якусь мить вони застигли у своєму русі: Біллі