Борис Григорович був професіоналом, він міг легко піти з німцями чи без них. У нього були гроші, зброя, здоров’я… Не було волі. Та і йти було нікуди. На чужині він вже був.
Він знав, що його розстріляють. Він навіть хотів цього. Він не хотів тільки одного – слідства і суду. Проте саме це він і отримав.
Арешт привів його до тями. Йому захотілось жити.
Про розвідника Бориса ГАЛАГАНА я тоді, в 1984–му доповів по команді. На нього приїжджали подивитись не тільки мій безпосередній начальник, але й деякі високі чини КДБ з Києва. Просто так, з цікавості. Проте, чомусь, він ні з ким не був відвертим. Крім мене.
Я не знаю, чи дожив Борис Григорович до проголошення незалежності України. В 1991–му йому повинно було бути всього 87. Мабуть дожив. Він мусив це зробити. З принципу.
________________________
ШПИГУНОМАНІЯ
Зима в рік після Чорнобиля була надзвичайно сурова і сніжна, мабуть така буває раз на років з двадцять – снігу навалило в полі по пояс, а в лісах, селах і містечках – в добрячий людський зріст. Морози столи люті і довгі, такі, що вже до середини січня всім добряче набридли.
Снігова заметіль внесла корективи в міжнародні автоперевезення, які здійснювали як вітчизняні, так і зарубіжні далекобійники. Деякі ділянки трас республіканського значення, які ще до морозів почали було ремонтувати (все, як у нас завжди робиться) з початком стійких морозів і сильних снігопадів стали абсолютно непроїзжими і раптом така тиха, патріархальна і провінційна Згурівка, що завжди лежала вдалині від магістралей, стала на деякий час транзитним пунктом європейського значення. Правда згурівчани від цього як нічого не мали, так і не замали, а от для декількох місцевих міліціянтів і одного гебешного опера це стало знаменною подією, про що й мова:
Через Згурівку раптом почали регулярно проїжджати вантажні сорокатонні «Мерседеси», «Фіати» і «Сканії» з невідомими і незвичними нашому оку іноземними номерами і білими табличками ТІR, чого мабуть ніколи до того й не бувало. Тут взагалі, якщо в селище чи навіть і в якесь районове село в’їжджає іномарка, чи то легкова, чи ж то вантажна – то про це повідомляють начальнику місцевої міліції і, обов’язково, представнику місцевої контррозвідки. З нею міліціянтам загризатися не резон, адже принаймі всі офіцери знали, що свого часу покійний московський генсек Андропов за неповний рік свого правління зробив нашій рідній міліції дуже болючу капость.
Уявляєте собі, він офіційно, на законодавчому рівні визнав гебешників вищими за міліціянтів. І не просто вищими, але й доручив гебешним структурам на всіх рівнях «взяти в контррозвідувальне забезпечення органи міліції», про що довели до відома партійному, радянському і міліційному генералітету. Що це означало на практиці – означеному генералітету пояснювати було не треба. За кожним службовим, а то й особистим їхнім кроком тепер могли слідкувати гебешники, проводити по відношенню до міліціянтів дізнання, досудові перевірки, заводити не тільки справи оперативного обліку, але й кримінальні. І ще це означало, що в кожному міліційному підрозділі гебешники будуть мати своїх стукачів на законних підставах, завданням яких було винюхувати і вишукувати «порушення соціалістичної законності при виконанні органами міліції свого службового обов’язку» — а це вже не жарти.
Одне слово, кожен начальник міліції, яким би поважним чи гоноровим він не був, тепер бігав до якогось там хай і найнедолугішого гебешного лейтенанта, так само, як і до першого секретаря райкому.
Того ранку, тільки–но я вийшов з під’їзду свого будинку в сонячний морозний ранок і вдихнув повітря, настояне на степовій зимовій ночі, як мій романтичний настрій нагло перервав місцевий дільничний Мишко Євтух. Взагалі–то він був ніби–то моїм агентом і про це здогадувалась майже вся Згурівка, я ж робив вигляд, що ні я, ні Згурівка цього не знає, хоча б для того, щоб ні та ж Згурівка, ні місцеві міліціянти зі своїм хапугою–начальником не змогли навіть уявити, що їхній міліційний відділ контролюється двома справжніми агентами, один з яких був у ранзі заступника цього ж начальника, регулярно пив горілку з ним, про що і писав письмові донесення.
Мишко вже з годину чатував на мене у своєму на вигляд пошарпаному, але всередині міцному, доглянутому і дебелому «Москвичі», що дасть фору будь–якій «Волзі», а то й навіть престижній іномарці.
Одразу ж він сказав, що виконує наказ свого начальства, яке веліло повідомити мене про визначну подію районного масштабу: за селом Середівка посеред поля на узбіччі дороги біля віїзду на трасу Київ–Прилуки з учорашнього дня стоїть італійський причіп з вантажем без тягача. Ніхто окрім Діда Мороза вантаж не охороняє і за ніч його мабуть вже занесло снігом, якщо там ще залишилось що заносити.